Раді Вас бачити!

Дві години очікування здавалися нескінченними.

Аделіна сиділа мовчки, час від часу поглядаючи на двері. Вона вже знала, що результат може змінити багато чого.

Але найбільше її лякало навіть не те, що тест може підтвердити спорідненість.

Її лякало, що тоді все стане остаточно реальним.

Едвін.

Її онук.

Син її дитини.

Онук Андріана.

Вона стільки років намагалася змиритися з минулим, а тепер воно раптом стояло перед нею живою людиною.

Едвін сидів навпроти.

Він теж мовчав.

Але його думки були зовсім не про те, чи говорила Аделіна правду.

Він їй вірив.

Після всього, що вона розповіла їм про Андріана, про їхнє кохання, про те, як усе закінчилося, він навіть не міг уявити, навіщо їй було б вигадувати таку історію.

Його мучило інше.

Андріан.

Його дідусь.

Чому?

Чому він так вчинив з Аделіною?

Якщо справді кохав її — чому дозволив їм розійтися?

Чому в його житті з'явилася інша жінка?

Чому він не пішов проти власної родини?

Чому дозволив їм обом втратити стільки років?

Запитань було більше, ніж відповідей.

І жодного з них Едвін уже не міг поставити самому Андріану.

Раптом двері відчинилися.

Усі повернули голови.

Ельвіра зайшла до кімнати, тримаючи в руках папку.

Аделіна одразу підвелася.

Едвін теж встав.

Ельвіра зупинилася перед ними.

— Результати готові.

Аделіна стиснула пальці.

— І?..

Ельвіра відкрила папку.

— Генетичне споріднення підтверджено.

На мить Аделіна просто завмерла.

— Тобто…

Ельвіра м'яко кивнула.

— Так. Ви справді бабуся Едвіна.

У Аделіни затремтіли губи.

Вона прикрила рот рукою, але це вже не допомогло стримати сльози.

Вона плакала.

Не від болю.

Не цього разу.

Від усвідомлення.

Від того, що людина, про яку вона стільки років навіть боялася мріяти, справді була перед нею.

Її онук.

Її кров.

Дитина Андріана.

— Едвін… — прошепотіла вона.

Він дивився на неї крізь сльози.

А потім усміхнувся.

Зовсім трохи.

— Отже, це правда.

Аделіна кивнула.

— Правда.

Едвін зробив крок до неї.

— Тоді можна я…

Він не договорив.

Аделіна сама обійняла його.

Міцно.

Так, ніби хотіла надолужити одним обіймом усі ті роки, яких вони не мали.

Едвін притиснувся до неї й заплющив очі.

Він не знав, якою має бути зустріч із бабусею, якої ніколи не знав.

Не знав, що треба сказати.

Тому просто тримав її в обіймах.

Аделіна гладила його по спині.

— Мій онук…

Її голос зривався.

— Я навіть не знала, чи колись зможу тебе побачити.

— А я навіть не знав, що зможу знайти вас.

Вони відсторонилися.

Едвін подивився їй в очі.

І раптом його усмішка зникла.

— Але тепер я хочу знати все.

Аделіна завмерла.

— Про Андріана, — продовжив він. — Я хочу знати, чому він так зробив.

Вона опустила очі.

— Едвіне…

— Я не звинувачую вас.

Він говорив спокійно.

— Навпаки. Після того, що ви розповіли, я не можу перестати думати про нього.

Едвін ковтнув.

— Якщо він вас кохав… чому в нього була інша?

Аделіна мовчала.

— Чому він не пішов проти своєї сім'ї? — продовжив Едвін. — Чому дозволив вам розійтися? Чому просто відпустив вас, якщо ви були для нього настільки важливі?

Аделіна заплющила очі.

Ці питання вона сама ставила собі багато років.

— Я теж хотіла б знати відповіді, — тихо сказала вона.

Едвін відвів погляд.

— Я хочу зрозуміти його.

— Навіть після всього?

— Саме після всього.

Він подивився на неї.

— Бо тепер він не просто Андріан із вашої історії.

Едвін поклав руку собі на груди.

— Він мій дідусь.

Аделіна знову заплакала.

Аліса, яка весь цей час стояла неподалік, тихо видихнула.

Здавалося, один результат ДНК відкрив перед ними не крапку в старій історії.

А двері в нову.

Тепер Едвін знав, звідки походить.

Знав, хто його бабуся.

Але разом із цим у нього з'явилося ще більше запитань.

І всі вони вели до одного чоловіка.

До Андріана.