Раді Вас бачити!

Ранок у будинку почався звично.

Принаймні для всіх, окрім двох людей.

Двері кімнати Аліси відчинилися, і звідти вийшла незнайома дівчина.

Усі, хто був у коридорі, одночасно подивилися на неї.

Дівчина спокійно поправила волосся й рушила далі.

— Ем… — хтось першим порушив тишу. — Ти хто?

Вона зупинилася.

Повернулася й усміхнулася.

— Сейбл.

Кілька секунд усі просто дивилися на неї.

— Сейбл?..

— А від сьогодні Аделіна.

Тиша стала ще більшою.

Хтось перевів погляд на двері кімнати Аліси.

Потім знову на дівчину.

— А де Аліса?

— Там, — спокійно відповіла Аделіна.

— А ти що робила в її кімнаті?

Аделіна на секунду замислилася.

— Була з нею.

Саме тоді двері знову прочинилися.

Аліса визирнула назовні.

— Все нормально.

Усі повернулися до неї.

— Алісо… хто це?

Аліса глянула на Аделіну.

Аделіна — на Алісу.

Між ними промайнула коротка усмішка.

— Це Аделіна, — сказала Аліса.

— Але ж Сейбл…

— Тепер Аделіна.

— А чому?

Аліса на мить замислилася.

— Це її ім'я.

Ніхто більше нічого не почув.

А Аліса й Аделіна залишилися єдиними, хто знали, що насправді сталося цієї ночі.

Усі зібралися у вітальні.

Аліса сиділа поруч з Аделіною. Навпроти розташувалися Аврора, Ліліт, Еліона, Каел і Діана.

Кілька секунд усі мовчали, очікуючи пояснень.

Аделіна підвелася.

— Від сьогодні я буду виглядати так, — урочисто промовила вона, обвівши себе рукою. — І все почалося одного дня.

Аліса ледь усміхнулася.

Аделіна почала розповідати.

Про своє минуле. Про чоловіка, якого вона кохала. Про його родину. Про зраду, біль і рішення, яке змінило все.

Вона розповіла, як прокляла рід свого нареченого.

Як її власна магія обернулася проти неї.

Як після цього вона сама стала кішкою.

У кімнаті стояла абсолютна тиша.

Аж раптом Едвін, який до цього мовчки слухав, різко підняв голову.

— Стоп.

Усі подивилися на нього.

Він повільно перевів погляд на Аделіну.

— Ти… та сама?

Аделіна нахилила голову.

— Яка саме?

Едвін дивився на неї так, ніби намагався скласти в голові неможливий пазл.

— Та, що прокляла мій рід?

Тиша.

Аделіна спокійно кивнула.

— Так.

Едвін завмер.

— Тобто… ти?!

— Так.

— І ти весь цей час була…

— Кішкою, — підказала Аделіна.

Діана здивовано подивилася на Алісу.

— Мамо… ти знала?

Аліса тихо відповіла:

— Тепер знаєте всі.

Едвін усе ще не міг відірвати від Аделіни погляду.

— Я навіть не знаю, що на це сказати.

Аделіна всміхнулася.

— Можеш почати з «приємно познайомитися».

Едвін витріщився на неї.

— Ми знайомі вже багато років!

— Ну тоді, — Аделіна сіла назад, — приємно познайомитися зі мною ще раз.

Едвін ще кілька секунд мовчав.

Він усе життя вважав, що знає, на кого схожий.

Мірабель — його бабуся — була блондинкою з блакитними очима.

Андріан — світло-русявим, із зеленими очима.

Мама теж не мала такого чорного волосся, як у нього.

І все ж саме він народився чорноволосим.

Раніше Едвін просто вважав це дивною особливістю своєї зовнішності.

А тепер перед ним стояла Аделіна.

Він повільно підняв очі на її обличчя.

Поглянув на волосся.

На очі.

На форму носа.

На лінію підборіддя.

Потім знову на її очі.

Аделіна помітила його погляд.

— Що?

Едвін нічого не відповів.

Він підійшов трохи ближче.

Тепер він розглядав її вже зовсім відкрито.

— Я все життя думав, що схожий на маму… або що це просто випадковість.

Аделіна усміхнулася.

— А тепер?

Едвін перевів погляд на своє відображення у склі, а потім знову на неї.

— Тепер я розумію, звідки це.

У кімнаті всі теж почали уважніше дивитися на них.

Схожість справді була.

Не настільки очевидна, коли Аделіна була кішкою.

А тепер, коли вона стала людиною, її неможливо було не помітити.

Едвін тихо видихнув.

— То ось у кого я…

Аделіна відповіла з легкою усмішкою:

— У своєї бабусі.

Едвін кілька секунд просто дивився на неї.

— Це найдивніше сімейне відкриття в моєму житті.

Аліса тихо засміялася.

— І ти ще навіть не знаєш усієї історії.