Раді Вас бачити!

Наступного дня Едвін майже не думав про те, що сталося.

Майже.

У його голові все ще крутилися слова Аделіни, її сльози, їхня зустріч і десятки запитань про Андріана.

Але сьогодні він чомусь відчував дивну тривогу.

Наче щось мало статися.

Він саме вийшов із будинку, коли помітив жінку неподалік.

Вона стояла біля дороги й дивилася просто на нього.

Едвін зупинився.

Спочатку він не звернув особливої уваги.

А потім жінка зробила кілька кроків уперед.

Його серце раптом завмерло.

Це обличчя...

Ні.

Не може бути.

Вона зупинилася перед ним.

Її очі блищали від сліз.

— Едвіне…

Він зблід.

Цей голос.

Він знав його.

Знав усе своє життя.

І раптом перед очима промайнули спогади.

Теплі руки, які поправляли йому ковдру.

Жінка, яка приносила йому їжу, коли він хворів.

Тиха присутність біля дверей його кімнати.

Кухарка.

Няня.

Жінка, яку він колись просто називав про себе доброю Мірабель.

Едвін зробив крок назад.

— Ні…

Мірабель ледь усміхнулася крізь сльози.

— Привіт, мій хлопчику.

У нього перехопило подих.

— Мірабель?..

Вона кивнула.

Едвін просто дивився на неї.

Наче його мозок відмовлявся приймати те, що бачили очі.

— Це… справді ти?

— Так.

Він похитав головою.

— Ні. Ні, зачекай…

Едвін провів рукою по волоссю, важко вдихаючи.

— Ти ж…

Він замовк.

У пам'яті одна за одною почали спливати картини його дитинства.

Вона.

Завжди вона.

Вона сиділа біля його ліжка.

Вона сварила його за те, що він не їв.

Вона знала, яку казку він любив найбільше.

Знала, який чай він п'є.

Знала, чого він боїться.

Знала, коли йому сумно, навіть якщо він нічого не казав.

Едвін різко подивився на неї.

— Це була ти?

Мірабель мовчки кивнула.

— Усі ці роки?

— Так.

Його очі наповнилися сльозами.

— Ти була там?

— Була.

Едвін закрив обличчя руками.

Його плечі здригнулися.

— Боже…

Він тихо засміявся крізь сльози.

— Я ж пам'ятаю тебе…

Він опустив руки.

— Я пам'ятаю.

Мірабель більше не стримувала сліз.

— Я теж пам'ятаю кожен твій рік.

Едвін дивився на неї, і біль від усвідомлення був майже фізичним.

Вона була поруч.

Весь цей час.

А він навіть не знав.

— Чому ти мені не сказала?

Голос Едвіна зламався.

— Чому?

Мірабель опустила очі.

— Не могла.

Він кілька секунд мовчав.

А потім його обличчя змінилося.

Він більше не міг тримати дистанцію.

Едвін кинувся до неї й міцно обійняв.

Так міцно, ніби боявся, що якщо відпустить, вона знову зникне.

Мірабель здригнулася від несподіванки, а потім обійняла його у відповідь.

— Моя дитина…

— Я думав, що більше ніколи тебе не побачу, — прошепотів він.

— Я теж.

— Я навіть не знав, що сумую за тобою.

Мірабель заплакала ще сильніше.

— А я знала.

Едвін притиснув її до себе.

— Ти моя бабуся…

Ці слова вирвалися самі.

Мірабель заплющила очі.

— Так, мій хлопчику.

Едвін відсторонився, взяв її обличчя в долоні й подивився просто в очі.

— Я все життя так думав.

Вона усміхнулася крізь сльози.

— І я все життя була поруч.

Едвін знову обійняв її.

— Чому ти пішла?

— Бо хотіла, щоб ти жив своїм життям.

— А я хотів, щоб ти була в моєму.

Мірабель заплющила очі.

Ці слова боляче вдарили по серцю.

— Мені було боляче бачити тебе здалеку, — тихо сказала вона. — Але без тебе було б ще болючіше.

Едвін міцніше стиснув її в обіймах.

— Тоді більше не йди.

Мірабель нічого не відповіла одразу.

Лише провела рукою по його волоссю.

— Не піду.

Він заплакав.

Не ховаючись.

Не соромлячись.

Бо перед ним стояла жінка, яку він усе життя вважав своєю бабусею.

Жінка, яка любила його ще тоді, коли він навіть не знав, що вона його любить.

І тепер Едвін нарешті зрозумів:

він не втратив бабусю.

Вона весь цей час була поруч.

Просто чекала моменту, коли зможе перестати ховатися.