Раді Вас бачити!

Автомобіль плавно звернув із головної дороги на вузьку алею, обабіч якої росли високі сосни. Сонце повільно хилилося до обрію, золотячи верхівки дерев, а крізь відчинене вікно долинав прохолодний запах лісу.

Анабет сиділа на пасажирському сидінні, підібгавши під себе одну ногу. На екрані її телефона змінювалися пісні, але вона вже давно не стежила за музикою. Її погляд був прикутий до знайомих обрисів будинку, що поступово з'являвся поміж дерев.

— Ти досі пам'ятаєш дорогу? — запитала вона.

Валтер кинув на неї короткий погляд.

— Я пам'ятаю, як ти загубилася тут, коли тобі було п'ятнадцять.

— Я не загубилася!

— Звісно. Ти просто вирішила дослідити ліс самостійно, а потім пів години пояснювала мені телефоном, що величезний дуб біля тебе зовсім не схожий на той, повз який ми проходили.

Анабет повернулася до нього.

— Ти обіцяв ніколи більше про це не згадувати.

— Я обіцяв подумати над такою можливістю.

— Валтере!

Він розсміявся, і цей звук змусив її мимоволі усміхнутися у відповідь.

Боже, як же вона скучила за цим сміхом.

За його звичкою дражнити її, за тим, як він примружував очі, коли намагався стримати усмішку, за легкістю, з якою колись міг перетворити найгірший день на щось терпиме.

Дванадцять років.

Ціла вічність, якщо подумати.

І водночас — наче вчора.

Автомобіль зупинився перед будинком.

Анабет не поспішала виходити. Вона дивилася на дерев'яну терасу, широкі вікна й знайомі сходи, на яких колись проводила вечори, читаючи книжки. Десь за будинком починався ліс, а неподалік виднівся невеликий сад.

— Дивно, — тихо промовила вона.

Валтер вимкнув двигун.

— Що саме?

— Я думала, що, повернувшись сюди, почуватимуся інакше.

— А як почуваєшся?

Вона повернула голову до нього.

— Наче мені знову сімнадцять. Наче зараз хтось відчинить двері й покличе нас вечеряти. А ми вдаватимемо, що не чули, бо не хочемо переривати розмову.

Валтер усміхнувся, але цього разу без жартів.

— Ми завжди були жахливими в цьому.

— Особливо ти.

— Особливо я? — Він приклав руку до грудей із таким виглядом, ніби вона смертельно його образила. — Я взагалі був зразковим хлопцем.

— Ти одного разу заліз через вікно, бо забув ключі.

— Двері були зачинені.

— Ти жив на другому поверсі!

— Зате ключі я більше не забував.

Анабет не витримала й розсміялася.

Валтер дивився на неї, поки її сміх лунав у салоні. І на якусь мить йому здалося, що час справді відступив.

Тільки тепер вона була дорослою жінкою. У її погляді з'явилося щось нове, чого раніше він не помічав. Спокій, досвід, тиха впевненість.

І все ж, коли вона сміялася, кутики її очей складалися так само, як колись.

— Що? — запитала Анабет, помітивши його погляд.

— Нічого.

— Ти дивишся на мене вже хвилину.

— Маю право. Я дванадцять років не мав можливості робити це нормально.

Усмішка повільно зникла з її обличчя.

Не тому, що їй стало неприємно.

Просто він сказав це так буденно, ніби не усвідомлював, наскільки сильно ці слова торкнулися її серця.

— Валтере…

— Ходімо, — м'яко перебив він, відчиняючи дверцята. — А то ще трохи, і я почну говорити щось сентиментальне. А ти потім згадуватимеш це наступні дванадцять років.

— Я вже починаю шкодувати, що погодилася їхати з тобою.

— Запізно. Твій квиток назад анульовано.

— Я приїхала на твоєму автомобілі!

— Саме тому я й почуваюся в безпеці.

Вона похитала головою, вийшла з машини й попрямувала до будинку.

Валтер дістав сумки з багажника, зачинив автомобіль і наздогнав її біля ґанку.

Анабет зупинилася перед дверима.

— Знаєш, я колись думала, що цей будинок буде зі мною все життя.

— Він і досі тут.

— А ми вже зовсім інші.

Валтер поставив сумки на підлогу й дістав ключі.

— Не всі зміни погані.

Вона подивилася на нього.

— Ти, наприклад, навчився вчасно відповідати на повідомлення?

— Ні.

— Тоді які зміни?

— Тепер я знаю, що коли ти пишеш «усе нормально», це означає, що нічого не нормально.

Анабет засміялася й легенько штовхнула його плечем.

— Ідіот.

— Твій улюблений.

Вона завмерла.

Валтер теж замовк, ніби тільки тепер усвідомив, що сказав.

Між ними повисла коротка тиша.

— Самовпевнений, — нарешті промовила Анабет, відводячи погляд.

— Але ж не заперечила.

Вона першою переступила поріг, приховуючи усмішку.

Усередині пахло деревом, чистою білизною й ледь відчутним ароматом лаванди. Анабет пройшла до вітальні, торкнулася пальцями спинки дивана, а потім зупинилася біля великого вікна, з якого відкривався краєвид на ліс.

Валтер приніс сумки й залишив їх біля сходів.

— Я замовив продукти, — повідомив він. — Вони мають привезти їх за пів години.

Анабет обернулася.

— Ти замовив продукти?

— Ні, я вирішив годувати тебе повітрям. Знаю, ти любиш здорове харчування.

— Валтере!

— Так, замовив. І навіть пам'ятаю, що ти не любиш оливки.

Вона повільно підняла брови.

— Ти пам'ятаєш?

— Анабет, ти колись влаштувала цілу лекцію про те, чому оливки псують абсолютно будь-яку страву.

— Вони й справді псують!

— Я не збираюся сперечатися з людиною, яка може двадцять хвилин обговорювати одну оливку.

Вона підійшла до нього й обійняла.

Це сталося так несподівано, що Валтер на мить завмер.

Анабет притиснулася щокою до його грудей, обхопивши руками його талію.

— Дякую, — прошепотіла вона.

Він обережно обійняв її у відповідь.

— За продукти?

— Не псуй момент.

— Вибач.

Він усміхнувся, схилив голову й торкнувся губами її волосся.

Анабет заплющила очі.

Їй хотілося залишитися так надовго. Без пояснень, без незручних запитань про минуле, без необхідності вдавати, що дванадцять років розлуки нічого не змінили.

Валтер погладив її по спині.

— Я теж скучив.

Вона міцніше стиснула його сорочку в пальцях.

— Ти навіть не уявляєш наскільки.

— Уявляю, — тихо відповів він. — Бо я скучив так само.

Кілька секунд вони просто стояли посеред вітальні, слухаючи тишу будинку.

А потім Анабет підняла голову.

— Якщо ти комусь розповіси, що я першою тебе обійняла, я все заперечуватиму.

— Звичайно.

— Я серйозно.

— Я теж. Скажу, що це я тебе обійняв, а ти просто не змогла вирватися.

Вона вдарила його кулаком у плече.

— Ненавиджу тебе!

— Звісно, люба.

Він вимовив це настільки природно, що Анабет забула, що збиралася сказати.

Люба.

Колись це слово звучало між ними щодня.

Тепер воно раптом набуло зовсім іншого значення.

Валтер помітив її розгубленість, але не став жартувати. Лише простягнув руку й поправив пасмо волосся, що впало їй на обличчя.

Його пальці затрималися біля її скроні.

— Що? — тихо запитала вона.

— Намагаюся запам'ятати.

— Що саме?

Він подивився їй просто в очі.

— Тебе. Таку, як ти зараз.

Анабет відчула, як до щік приливає тепло.

— Ти став нестерпно романтичним.

— Це тимчасово. Завтра я знову дражнитиму тебе.

— Сподіваюся.

— А сьогодні?

Вона трохи помовчала, а тоді переплела свої пальці з його.

— А сьогодні побудь зі мною.

Валтер стиснув її руку.

— Я саме заради цього й приїхав.

Коли привезли продукти, вони вирішили приготувати вечерю разом.

Це виявилося помилкою.

Принаймні, так стверджувала Анабет, коли Валтер втретє спробував непомітно вкрасти шматочок нарізаного сиру.

— Ти можеш хоча б п'ять хвилин не їсти те, що я готую?

— Можу.

Він узяв ще один шматочок.

— Валтере!

— Що? Я перевіряю якість продуктів.

— Тоді перевір ось це.

Вона простягнула йому ложку з соусом.

Валтер скуштував і задумливо кивнув.

— Смачно.

— Справді?

— Так. Але я б додав трохи перцю.

Анабет повільно поставила ніж на дошку.

— Ти щойно сказав, що смачно, а тепер критикуєш?

— Я пропоную вдосконалити шедевр.

— Іди накривай на стіл.

— Є, капітане.

Він віддав честь і попрямував до шафки.

Анабет похитала головою, намагаючись приховати усмішку.

Вони готували, сперечалися про музику, обирали фільм на вечір, хоча жоден із них не збирався його дивитися. Валтер постійно відволікав її розмовами, а вона час від часу торкалася його руки, проходячи повз.

Наче перевіряла, чи він справді тут.

Чи не зникне, щойно вона відвернеться.

Коли вечеря була готова, вони винесли тарілки на терасу. Повітря вже охололо, над деревами проступили перші зорі, а вдалині чувся тихий шелест листя.

Анабет загорнулася в плед і сіла поруч із Валтером.

Телефони лежали на столі. На одному кілька разів засвітився екран, але жоден із них навіть не потягнувся до нього.

— Пам'ятаєш, як ми колись сиділи тут до світанку? — запитала вона.

— Ти заснула в мене на плечі.

— Я не спала.

— Тоді чому ти відповіла на моє запитання через сорок хвилин?

— Я обмірковувала відповідь.

— Звісно.

Анабет усміхнулася й поклала голову йому на плече.

— Я справді скучила за цим.

— За моїми історіями?

— За тобою, дурнику.

Валтер повернув голову й поцілував її в чоло.

— Я теж.

Вона підняла очі.

Він дивився на неї зовсім не так, як кілька хвилин тому на кухні. Без усмішки, без жартів, без звичного захисту, за яким так легко було ховатися.

— Можна поставити тобі одне запитання? — тихо промовила Анабет.

— Будь-яке.

— Ти колись думав, що ми знову сидітимемо ось так?

Валтер не відповів одразу.

Він подивився на її руку, що лежала в нього на коліні, і накрив її своєю долонею.

— Я думав про це набагато частіше, ніж мав би.

Анабет затамувала подих.

— Чому ж ти не приїхав раніше?

Він повільно видихнув.

— Бо не знав, чи ти захочеш мене бачити.

Вона повернулася до нього всім тілом.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

— Валтере, я чекала на тебе.

Він заплющив очі на коротку мить, наче ці слова завдали йому болю.

— Знаю. Тепер знаю.

Анабет торкнулася його щоки.

— Ми втратили стільки часу.

— Так.

— І я не хочу втрачати більше.

Валтер накрив її долоню своєю та повернув голову, притиснувшись губами до її пальців.

— Тоді не будемо.

Вона дивилася на нього, намагаючись запам'ятати кожну рису його обличчя в м'якому світлі терасних ламп.

— Ти обіцяєш?

— Обіцяю.

Анабет повільно нахилилася до нього й поцілувала в щоку.

Валтер завмер.

— Це що було? — запитав він із підозріло серйозним виглядом.

— Подяка за вечерю.

— Я не готував вечерю.

— Саме тому це був дуже щедрий жест.

Він розсміявся, а тоді, перш ніж вона встигла відсторонитися, обережно повернув її до себе.

— А за те, що я дванадцять років сумував за тобою, мені нічого не належить?

Анабет усміхнулася.

— А ти чого хочеш?

Валтер на мить затримав погляд на її губах, а потім знову подивився їй в очі.

— Дозволу тебе поцілувати.

Її усмішка стала ніжнішою.

— Ти міг би просто попросити.

— Я щойно це зробив.

— Тоді не змушуй мене чекати.

Він поцілував її.

Спочатку обережно, майже несміливо, залишаючи їй можливість передумати. Але Анабет сама потягнулася до нього, поклавши руку йому на шию, і тоді він обійняв її міцніше.

Поцілунок був теплим і ніжним, із присмаком довгоочікуваного повернення.

Коли вони нарешті відсторонилися, Анабет не відкривала очей ще кілька секунд.

— Ну що? — прошепотів Валтер.

— Що?

— Тепер знову сімнадцять?

Вона тихо засміялася й притулилася чолом до його чола.

— Ні. Тепер я нарешті можу не боятися, що завтра ти зникнеш.

Його усмішка повільно згасла.

— Я нікуди не збираюся зникати.

— Добре.

Вона вмостилася в нього на плечі, а він накрив їх обох пледом.

У будинку на них чекала тепла вітальня, на кухні залишилася вечеря, а на столі й далі світилися екрани телефонів.

Проте Анабет не хотіла зараз нічого іншого.

Вона слухала рівне биття його серця й відчувала, як його пальці неквапливо перебирають її волосся.

— Валтере?

— М-м?

— Завтра приготуєш сніданок.

— Після такого вечора?

— Особливо після такого вечора.

— А якщо я спалю кухню?

— Тоді ти спатимеш у машині.

— Жорстока жінка.

— Твоя улюблена.

Валтер поцілував її в маківку.

— Моя улюблена.

І цього разу Анабет не стала приховувати усмішку.

Бо дванадцять років тому вони залишили тут частинку себе.

А сьогодні, здається, нарешті знайшли дорогу назад. ❤️