Спочатку:
На сторінку книги
Дощ за вікном поступово перетворився на зливу. Дерева від сильного вітру хиталися з боку в бік, а їхній шум нагадував протяжний свист.
Цього дня Аліса провела весь день у своїй кімнаті.
Вона лежала на ліжку, тихенько згорнувшись у позу ембріона.
Усе всередині нило й гуділо.
Боліло серце.
Сльози текли самі, без дозволу.
Побачити батьків у тому сні — навіть якщо це були не вони — виявилося набагато болючіше, ніж Аліса могла собі уявити.
Бо справжні Олівія й Грег любили її.
Любили тоді.
І люблять досі — настільки, наскільки любов може залишатися після смерті.
Аліса сумувала за ними.
За мамою.
За татом.
За їхніми голосами, обіймами, звичними словами.
Після того кошмару вся скорбота, яку вона так довго ховала в собі, накрила її хвилею.
Біля ліжка стояло чарівне фото Олівії та Грега.
Воно не було звичайним знімком.
На ньому вони рухалися, усміхалися, говорили.
Аліса вже знала ці слова напам'ять.
Щоразу — ті самі.
— Я тебе люблю.
— Я тебе ще сильніше.
Вона дивилася на них крізь сльози.
І плакала.
Нарешті дозволила собі плакати.
Не витирала сліз.
Не намагалася зупинити їх.
Просто лежала, згорнувшись калачиком, і ридала.
Біль.
Скорбота.
Самотність.
Усе, що вона так довго тримала всередині, нарешті вирвалося назовні.
І цього дня Аліса більше нічого не могла зробити.
Просто лежати.
І плакати.
У пам'яті Аліси спливали яскраві спогади.
Тато вчив її готувати.
Показував, як правильно тримати ніж, як відчути момент, коли страва вже готова, як не боятися помилок і просто спробувати ще раз.
Він завжди допомагав їй.
Навіть тоді, коли Аліса вперто казала, що впорається сама.
А мама…
Мама вчила її бути стійкою.
Сильною.
Вчила всьому, що знала сама.
Вчила не здаватися, коли страшно.
Не опускати руки, коли боляче.
І завжди залишатися собою.
Від цих спогадів гіркота ставала лише сильнішою.
Аліса заплющила очі.
Сльози знову потекли по її щоках.
Вперше за весь цей час вона зламалася.
Не фізично.
Просто більше не могла тримати все в собі.
Ніхто не прийшов до неї.
Ніхто не намагався підняти її з ліжка.
Не говорив, що все буде добре.
Не казав, що треба триматися.
Усі знали.
Іноді людині не потрібні слова.
Не потрібні дії.
Є біль, який неможливо забрати чужими руками.
Його потрібно пережити самому.
Тому цього дня всі залишили Алісу одну.
З її спогадами.
З її сльозами.
З її батьками, які залишилися жити в її пам'яті.
І з її горем.
Тільки Сейбл тихенько зайшла до кімнати.
Аліса навіть не підняла голови.
Вона лежала, згорнувшись на ліжку, і продовжувала плакати. За вікном шаленіла негода, вітер гнув дерева, а дощ невпинно бився об шибки.
Сейбл підійшла ближче.
Вона відчула те, чого не бачила Аліса.
Прокляття знову було поруч.
Але цього разу воно трохи відступило.
Ненадовго.
Наче навіть воно не могло повністю наблизитися до Аліси крізь цей біль.
Сейбл залишилася біля ліжка.
Кілька секунд нічого не відбувалося.
А потім навколо неї спалахнуло м'яке світло.
Котяча постать змінилася.
За мить на ліжку вже лежала дівчина з довгим волоссям і котячими вушками на голові.
Сейбл обережно вклалася поруч з Алісою.
Та навіть не помітила зміни.
Її очі були заплаканими, думки — далеко, а серце досі боліло від спогадів про батьків.
Сейбл нічого не сказала.
Лише простягнула руку й дуже ніжно провела пальцями по волоссю Аліси.
Повільно.
Обережно.
Так, ніби боялася зробити їй ще болючіше.
Аліса завмерла.
Вона відчула дотик, але не стала розбиратися, звідки він.
Просто заплющила очі.
Тепла рука продовжувала гладити її волосся.
І вперше за весь цей час Аліса перестала відчувати себе зовсім самотньою.
Вона навіть не знала, хто зараз лежить поруч.
Не знала, що Сейбл цієї ночі вперше вирішила прийняти людську подобу.
Їй було байдуже.
Їй просто було тепло.
Поступово дихання Аліси стало рівнішим.
Сльози ще котилися по щоках, але їх ставало дедалі менше.
Вона притиснулася ближче до Сейбл і нарешті заснула.
А Сейбл так і залишилася поруч, продовжу
ючи ніжно гладити її волосся.
Цієї ночі їй не потрібно було бути фамільяром.
Не потрібно було користуватися магією.
Не потрібно було щось виправляти.
Достатньо було просто залишитися біля Аліси.
І
