Раді Вас бачити!

Спогади, які не вдалося знищити

Еліас завмер, дивлячись у вікно.

Останнім часом його не полишало дивне відчуття, ніби він забув щось важливе. Щось таке, що мало б назавжди залишитися в його пам’яті, але натомість зникло, залишивши після себе порожнечу.

Він не міг пояснити цього навіть собі.

— Еліасе, ти знову про щось задумався? — запитала Естер, відкладаючи книгу.

— Тобі ніколи не здавалося, що ти забула когось важливого?

Дівчина здивовано підняла голову.

— З чого раптом таке запитання?

— Не знаю. Просто останнім часом мене не полишає відчуття, що в моєму житті була людина, про яку я зовсім нічого не пам’ятаю.

Естер хотіла відповісти, але раптом завмерла.

На мить перед її очима промайнуло чуже обличчя.

Чорне волосся. Сірі очі. Тепла усмішка.

А потім усе зникло.

Дівчина приклала руку до грудей, відчуваючи незрозуміле хвилювання.

— Що з тобою? — Еліас відразу помітив її реакцію.

— Я… не знаю.

Вона заплющила очі, намагаючись утримати образ, який щойно промайнув у її свідомості.

І раптом відчула щось дивне.

Колись поруч із нею було тепло. Не звичайне тепло, а щось особливе — сила, яка підтримувала її, допомагала триматися навіть тоді, коли власних сил майже не залишалося.

Вона не пам’ятала, кому належала ця сила.

Але пам’ятала відчуття.

— Еліасе, мені здається, ми обоє щось забули.

Він повільно повернувся до неї.

— Ти теж це відчуваєш?

Естер кивнула.

І саме тоді спогади почали повертатися.

Не всі одразу. Спочатку окремі миті, уривки розмов, сміх, знайомий голос. Потім — обличчя дівчини, яка колись була їй близькою.

Аліса.

Ім’я виникло в її свідомості так раптово, що Естер мимоволі затамувала подих.

— Аліса… — прошепотіла вона.

Еліас різко підвів голову.

— Що ти сказала?

— Аліса Вінтер.

Він відчув, як усередині щось здригнулося.

Те саме ім’я. Та сама людина, яку він намагався пригадати.

І раптом у його пам’яті почали з’являтися образи: чорне волосся, сірі очі, голос, знайомий до болю. Він згадав, що знав її. Що вона була частиною його життя, хоча тепер між ним і тими спогадами ніби стояла невидима стіна.

— Я знаю її, — тихо промовив він.

Естер дивилася на нього широко розплющеними очима.

— І я… Я теж її знаю.

Голос дівчини затремтів.

— Вона була моєю подругою.

Ці слова прозвучали так природно, ніби вона повторювала щось давно відоме. І водночас у них було стільки болю, що Естер ледве стримала сльози.

Вона не розуміла, як могла забути людину, яка була їй настільки дорогою.

Як могла втратити спогади про ту, чия сила підтримувала її?

— Чому ми її забули? — прошепотіла Естер. — Як таке взагалі могло статися?

Еліас не знав відповіді.

Але тепер він принаймні розумів, чого йому бракувало.

— Нам потрібно знайти її.

Естер підвела на нього очі.

— Ти думаєш, вона досі пам’ятає нас?

— Не знаю. Але я не хочу більше залишатися тут і вдавати, що нічого не сталося.

Він узяв її за руку.

— Поїдеш зі мною?

Естер навіть не вагалася.

— Звісно.

Вона не могла пояснити, чому від самої думки про зустріч із Алісою в неї стискалося серце. Та десь глибоко всередині жевріла надія, що поруч із подругою всі втрачені спогади нарешті складуться докупи.

Вони почали збиратися майже відразу.

Дорогою Естер не раз поверталася до тих уривків пам’яті, які встигла пригадати. Їй хотілося відновити кожну мить, кожну розмову, кожен спільний день.

Але щоразу, коли вона намагалася згадати більше, натрапляла на порожнечу.

Наче хтось навмисно вирвав цілий шматок її життя.

Еліас теж мовчав. Він дивився у вікно, сподіваючись, що дорога допоможе йому впорядкувати думки.

Нарешті вони прибули.

Коли двері відчинилися, Еліас завмер.

Перед ним стояла дівчина з чорним волоссям і сірими очима.

Та сама.

Аліса.

На кілька секунд він забув, як дихати. Усі слова, які він готував дорогою, зникли з голови.

Естер стояла поруч, не в змозі вимовити ані слова.

Вона дивилася на колишню подругу й відчувала, як усередині підіймається хвиля емоцій. Їй хотілося обійняти Алісу, запитати, що сталося, попросити пробачення за те, чого вона навіть не пам’ятала.

Але вона не знала, як Аліса відреагує на їхню появу.

— Алісо… — нарешті промовила Естер.

Її голос зрадницьки затремтів.

— Це справді ти?

Аліса здивовано подивилася на гостей.

Вона впізнала їх.

Та ще не встигла усвідомити, що саме привело їх сюди.

Еліас зробив крок уперед.

— Ми згадали тебе.

Він на мить замовк, намагаючись підібрати слова.

— Не все. Але достатньо, щоб зрозуміти: ти була важливою для нас. І ми хочемо знати, що сталося.

Естер опустила погляд, стримуючи сльози.

— Я пам’ятаю, що ти була моєю подругою. Пам’ятаю твою силу… те, як вона підтримувала мене. Але я не розумію, як могла забути тебе.

Вона знову подивилася на Алісу.

— Мені шкода.

На кілька секунд між ними запала тиша.

Вони подолали довгу дорогу, повернулися до спогадів, які хтось намагався знищити, і нарешті знайшли людину, яку втратили, навіть не усвідомлюючи цього.

Та тепер усе залежало від того, що скаже Аліса.