Спочатку:
На сторінку книги
Стіл уже був накритий.
Аромат свіжоприготованих страв розливався кімнатою, змішуючись із теплом домашнього вогнища. Усі поступово розсілися на свої місця, і лише Вейра ще мить нерішуче стояла біля столу, ніби не була певна, чи справді їй дозволено приєднатися.
Її світло-сірі очі ковзнули по тарілках, а тоді вона несміливо глянула на Алісу.
Саме цієї миті її живіт голосно забурчав.
Вейра завмерла.
Хтось за столом тихо пирхнув, намагаючись стримати сміх, а сама відьма миттю почервоніла й опустила погляд.
— Це не те, що ви подумали, — пробурмотіла вона.
— А що ж тоді? — поцікавилася Аліса, ледь помітно усміхаючись.
— Він живе окремим життям.
— Тоді, мабуть, його теж варто нагодувати, — серйозно відповіла Аліса.
Вейра підняла на неї очі, не одразу зрозумівши, чи з неї жартують.
Та Діана вже вирішила, що розмови зайві.
Дівчинка простягнула руку й узяла Вейру за долоню.
— Сідай біля мене!
Вона потягнула відьму до вільного стільця поруч із собою й допомогла їй вмоститися, наче вони знайомі вже багато років.
— Ось тут тобі буде зручно, — повідомила Діана. — А це дуже смачно! Спробуй ось це!
Вона заходилася показувати Вейрі страви, які їй найбільше подобалися.
І, схоже, це було саме те, чого бракувало.
Вейра взяла виделку.
Спочатку вона їла обережно, ніби ще не звикла до думки, що їжа перед нею належить їй і ніхто не забере тарілку, щойно вона відвернеться.
А потім голод узяв гору над вихованістю.
Вона почала їсти так швидко, що невдовзі на її обличчі залишилися маленькі сліди соусу, а про необхідність дихати між шматочками, здавалося, вона взагалі забула.
Аліса спостерігала за нею кілька секунд, перш ніж пересунутися ближче.
— Вейро…
— Мм? — відгукнулася та, не припиняючи жувати.
Аліса взяла серветку й лагідно витерла залишки їжі з її щоки.
Вейра завмерла з виделкою в руці.
— Повільніше, — м’яко сказала Аліса. — Живіт болітиме.
— Але ж воно таке смачне…
— Їжа нікуди не втече.
— А якщо втече?
Аліса на мить розгубилася, а тоді засміялася.
— Тоді я приготую ще.
Вейра повільно опустила виделку.
Усього кілька слів. Звичайна обіцянка, яку інші могли б навіть не помітити.
Але для неї вони прозвучали незвично.
Я приготую ще.
Не «тобі вистачить». Не «ти вже отримала своє». Не «більше не проси».
Просто — ще.
Вейра подивилася на Алісу, на серветку в її руках, а тоді на тарілку, яку Діана щойно посунула ближче до неї.
— А якщо я з'їм усе? — тихо запитала вона.
— Тоді ми поділимося, — відповіла Діана, ніби це було найочевидніше у світі.
Вейра перевела погляд на дівчинку.
— Ти навіть не знаєш мене.
— І що? — Діана знизала плечима. — Ти ж голодна.
На кілька секунд за столом стало тихо.
Аліса відчула, як щось ніжно стислося в неї всередині.
Вона знала, ким була Вейра. Знала, для чого та з'явилася у світі. І знала, що за інших обставин їхня зустріч могла б закінчитися зовсім інакше.
Але зараз перед нею сиділа не зброя, створена для вбивства.
Не загроза.
Не помилка магії.
Перед нею була дівчина з білим волоссям, світло-сірими очима й таким голодом, що навіть Діана вирішила поділитися з нею найсмачнішим.
Вейра знову взяла виделку, але цього разу почала їсти повільніше.
Аліса поправила серветку біля її тарілки й повернулася на своє місце.
— Дякую, — раптом прошепотіла Вейра.
— За що?
Вейра не відразу відповіла.
Вона подивилася на людей довкола столу. На тих, хто продовжував розмовляти, передавати одне одному страви й сперечатися через дрібниці, наче поява незнайомої відьми була лише ще однією подією звичайного вечора.
Ніхто не вимагав від неї пояснень.
Ніхто не нагадував, ким вона мала бути.
І ніхто не запитував, скільки часу вона збирається тут залишатися.
— За те, що дозволили мені сісти з вами.
Аліса подивилася на неї з легкою усмішкою.
— Вейро, стіл для того й накривають, щоб за ним збиралися разом.
Відьма опустила очі, приховуючи дивне тепло, яке розливалося в грудях.
Вона ще не знала, що таке родина.
Не знала, як це — повертатися додому й бути впевненою, що на тебе чекають.
Але вперше в житті їй захотілося дізнатися.
І, можливо, цього вечора вона отримала значно більше, ніж повну тарілку їжі.
Вона отримала місце за столом.
А згодом могла отримати й місце в їхніх серцях.
