Раді Вас бачити!

Адель знову опинилася в будинку, у якому довгі двадцять сім років була замкнена в картині, не маючи жодної можливості вийти.

Озирнувшись, вона побачила дівчину, яка все ще ридала навколішки, Ліліт, що застигла на місці, і Каела, який саме почав приходити до тями.

— Де вона?!

Каел різко підскочив і перелякано почав озиратися навколо.

— Жива. Не переживай, — спокійно відповіла Адель. — Я постаралася зробити так, щоб наслідків не було. Але тіло ще деякий час відчуватиме біль.

Вона підійшла до хлопця й торкнулася його плеча.

— З тобою все добре. Вона недалеко. Можеш бігти — сам її побачиш.

Почувши це, Каел одразу кинувся до виходу.

Адель тихо зітхнула.

Після стількох років вона нарешті могла просто… бути тут.

Вона підійшла до шафки, відкрила її й дістала маленьку залізну коробочку.

Відкривши кришку, Адель побачила всередині знайомі магічні цукерки.

— Я мріяла про це більше двадцяти років…

Вона взяла одну, відкусила шматочок і від задоволення тихенько промуркотіла, зовсім як кішечка.

— Як же я за ними скучила.

Адель глянула на дівчину, яка все ще плакала.

— Не плач. Вона жива.

Потім перевела погляд на хлопця, який сидів у кутку.

— А ти, муміє, відживай. Це не твоя вина.

Вона знову взяла цукерку.

— Як добре, що магічні цукерки не псуються.

Хлопець сидів у кутку й тихо плакав. Його друзі давно втекли, залишивши його самого.

Адель підійшла до нього й простягнула цукерку.

— Не плач. Твоєї вини немає. Ти теж жертва обставин.

Хлопець невпевнено подивився на неї.

Адель опустилася навколішки, витерла його сльози й обійняла.

Слабке світло огорнуло хлопця разом із її руками.

Він поступово заспокоївся.

— А тепер іди додому.

Адель легко поплескала його по плечу.

— Тобі нічого не буде.

Хлопець повільно підвівся.

Адель залишилася посеред кімнати, тримаючи в руці свою цукерку.

Двадцять сім років.

Вона нарешті була вільна.

Аделіна повільно піднялася й витерла обличчя руками.

— Ти не брешеш? — прошепотіла вона.

— Ні. Можеш перевірити сама. Але там дощ.

Адель на мить подивилася у бік дверей.

— А кішечки не люблять воду.

Не дослухавши її, Аделіна побігла на вулицю.

Адель лише тихо зітхнула.

— Я ж попереджала…

Вона повернулася до Ліліт.

Та все ще стояла на тому самому місці, ніби не могла повірити в те, що сталося.

Адель підійшла до неї й просто обійняла.

— Ти не винна, — тихо сказала вона. — Це було неможливо змінити. І в будь-якому випадку це мало статися.

Ліліт не витримала.

Вона знову заплакала, притулившись до Аделі.

Адель нічого більше не казала.

Лише гладила її по спині, дозволяючи виплакатися.

І вперше за двадцять сім років у цьому будинку не було відчуття безвиході.

Адель була вільна.

І тепер могла просто бути поруч із тими, хто цього потребував.

Адель продовжувала гладити Ліліт по спині, поки та нарешті трохи заспокоїлася.

Потім Адель уважно подивилася на неї й тихо усміхнулася.

— Ти так виросла… Востаннє я бачила тебе, коли ти була зовсім крихіткою. Тоді ти більшу частину дня просто спала.

Ліліт повільно відсторонилася й витерла сльози.

Вона розгублено подивилася на жінку перед собою.

— Як?.. Хто ви?

Адель усміхнулася.

— Я твоя тітка. Адель.