Раді Вас бачити!

У майстерні Даріана завжди пахло металом, деревом і старими книгами.

На полицях стояли десятки коробочок із коштовним камінням, незавершені прикраси, інструменти, якими він користувався роками. На стінах висіли роботи, кожна з яких мала свою історію.

Але в самому центрі колекції стояла зовсім інша річ.

Маленька прикраса.

Нерівна. Трохи надто проста. Подекуди метал був оброблений неідеально.

Для сторонньої людини вона навряд чи мала б якусь особливу цінність.

Для Даріана — була найдорожчою з усіх.

Він дивився на неї вже кілька хвилин.

Не торкався.

Просто дивився.

— Ми знову нічого не знайшли, — тихо сказав Гаріон.

Даріан не відповів.

Перед ними лежали розгорнуті архіви.

Старі книги.

Записи магів.

Хроніки родин.

Заборонені трактати.

Навіть ті документи, до яких зазвичай ніхто не мав доступу.

Вони переглянули їх усі.

Не один раз.

— Перевір ще раз розділ про перенесення прокляття, — сказав Даріан.

Гаріон повільно підняв на нього очі.

— Ми перевіряли його вчора.

— Перевір ще раз.

— Даріане…

— Ще раз.

Гаріон мовчки відкрив потрібну книгу.

Даріан відійшов до вікна.

За склом темніло небо.

Він знав, що десь там була Аліса.

Знав точне місце.

Знав навіть те, де на її тілі знаходиться мітка.

Це знання не давало йому спокою вже дванадцять років.

Дванадцять років він шукав спосіб змінити те, що зробив.

Дванадцять років іноді прокидався серед ночі з думкою, що нарешті знайшов відповідь.

І щоразу помилявся.

— Немає, — нарешті сказав Гаріон.

Даріан заплющив очі.

— Шукай.

— Ми вже…

— Шукай.

У голосі Даріана не було злості.

Лише втома.

Гаріон нічого не сказав.

Він перегорнув ще кілька сторінок.

Потім ще.

Але відповідь залишалася тією самою.

Прокляття було створене не для того, щоб його можна було просто зняти.

Воно мало завершитися смертю.

Даріан стиснув пальці.

— А якщо змінити умови?

— Пробували.

— Якщо перенести частину прокляття на інший предмет?

— Не спрацює.

— Якщо забрати його силу?

— Вона повернеться до джерела.

— Якщо…

Він замовк.

Гаріон подивився на сина.

— Даріане.

Той не повернувся.

— Скажи.

Гаріон довго мовчав.

— Виходу немає.

У майстерні стало зовсім тихо.

Даріан повільно перевів погляд на маленьку прикрасу.

І раптом побачив не метал.

Не камінь.

Не стару річ.

А маленькі руки.

— Дивись!

Дитячий голос розірвав тишу спогаду.

Маленька Аліса стояла посеред майстерні.

Її волосся було трохи скуйовджене, на пальцях залишилися сліди магії, а в очах світилася така гордість, ніби вона щойно створила найбільший скарб у світі.

Вона простягнула до нього долоньку.

На ній лежала маленька прикраса.

— Я сама!

Даріан усміхнувся.

— Сама?

Аліса енергійно кивнула.

— Я пам'ятала, як ти показував.

Він узяв прикрасу.

Повернув її в пальцях.

Так, вона була недосконалою.

Але магія всередині була напрочуд рівною.

Даріан тоді подивився на дівчинку й зрозумів, що вона справді має талант.

— Ти добре контролюєш магію, — сказав він.

Аліса усміхнулася ще ширше.

— Тобто я можу робити прикраси?

— Можеш.

— Як ти?

Даріан тихо засміявся.

— Колись.

— Я зроблю ще кращу!

— Звичайно.

Вона підбігла й обійняла його.

А він тоді навіть не думав про майбутнє.

Не думав про прокляття.

Не думав про смерть.

Не знав, що одного дня ця маленька дівчинка стане причиною того, що він боязко прокидатиметься вночі, шукаючи відповідь, якої не існувало.

Даріан кліпнув.

Спогад зник.

Прикраса знову лежала перед ним.

Та сама.

Перша.

Він повільно підійшов до неї й нарешті торкнувся пальцями.

— Вона тоді так пишалася, — прошепотів він.

Гаріон мовчав.

— Вона принесла її мені, — продовжив Даріан. — Сказала, що зробила сама.

— Я пам'ятаю.

— Вона була щаслива.

Гаріон опустив погляд.

— Вона й зараз…

Даріан різко повернувся.

— Не кажи.

Гаріон замовк.

Даріан знову подивився на прикрасу.

— Я повинен був її захистити.

— Ти не знав, що…

— Я знав достатньо.

Його голос зламався.

Він сів за стіл.

Навколо лежали сотні сторінок.

Сотні можливих шляхів.

Сотні спроб.

І жодної відповіді.

За дванадцять років він встиг звернутися до найкращих магів, переглянути стародавні архіви, відновити втрачені записи, знайти людей, які зналися на прокляттях краще за нього.

Він використав усе, що мав.

І все одно відповідь була одна.

Аліса помре.

Даріан заплющив очі.

Йому знову здалося, що він бачить маленьку долоньку.

Ту саму прикрасу.

Ту саму усмішку.

— Я не хочу її втрачати, — ледве чутно сказав він.

Гаріон сів навпроти.

— Я знаю.

— Ні.

Даріан похитав головою.

— Ти не розумієш.

Він узяв прикрасу й обережно стиснув її в долоні.

— Я бачив її з пелюшок.

Гаріон мовчав.

— Я пам'ятаю, як вона вперше сама втримала магію. Пам'ятаю, як вона сміялася, коли в неї нічого не виходило. Пам'ятаю цю дурну маленьку прикрасу.

Він усміхнувся крізь біль.

— Вона думала, що створила щось неймовірне.

Гаріон поклав руку на стіл.

— Для неї так і було.

Даріан подивився на нього.

— А тепер я не можу створити нічого, що її врятує.

Тиша.

За вікном почав падати дощ.

Краплі билися об скло, одна за одною.

Даріан повернув прикрасу на її місце — у центр своєї колекції.

Саме туди, де вона стояла всі ці роки.

— Ми продовжимо шукати, — сказав Гаріон.

Даріан не відповів.

Він дивився на маленьку прикрасу.

І вперше за багато років не шукав у ній надії.

Він просто дивився на пам'ять про дівчинку, яка колись простягнула йому свою першу роботу й усміхнулася.

Дівчинку, яку він любив.

Дівчинку, яку сам прирік.

І яку тепер не міг врятувати.

Але наступного ранку він знову відкриє архіви.

Бо навіть коли відповідь уже відома, людина, яка любить, усе одно продовжує шукати.

Навіть якщо розум говорить, що виходу немає.