Раді Вас бачити!

Джоанна дізналася про події останніх днів нещодавно.

Почуте змусило її надовго замовкнути. Вона хотіла негайно побачити Алісу, обійняти онуку й переконатися, що з нею все гаразд. Проте жінка добре розуміла: іноді любов полягає не в тому, щоб якомога швидше опинитися поруч, а в тому, щоб дати людині можливість перепочити.

Тому вона чекала.

На Алісу й Валтера.

І не збиралася квапити їх.

Того дня Джоанна сиділа у вітальні, коли до кімнати зайшла Кароліна. Вона виглядала втомленою, а її пальці нервово стискали край рукава.

— Ти хотіла зі мною поговорити? — запитала Джоанна.

Кароліна кивнула й опустилася в крісло навпроти.

Кілька секунд вона мовчала, ніби намагалася зібратися з думками.

— Я не знала, що мій чоловік здатний на таке…

Її голос затремтів.

— Прийшли результати аналізів. В Еліс четверта позитивна група крові, а в мене перша негативна. У чоловіка теж перша негативна.

Джоанна насупилася, але не перебивала.

— Спочатку я не хотіла вірити. Думала, що сталася помилка. Тому здала ще один тест…

Кароліна заплющила очі.

— Він показав, що Еліс не моя донька.

Останні слова вона вимовила майже пошепки.

За дверима хтось завмер.

Еліс прийшла до будинку трохи раніше й саме збиралася зайти до вітальні. Вона не мала наміру підслуховувати, але, почувши своє ім'я, зупинилася.

А потім почула те, чого ніколи не хотіла б знати.

— Коли ти розповіла мені, що він зробив… — Кароліна приклала долоню до грудей. — У мене було відчуття, ніби весь мій світ зруйнувався.

Вона витерла очі.

— Але я не любитиму Еліс менше. Вона й досі моя кровинка, навіть якщо генетично це не так.

Джоанна повільно пересіла ближче й накрила її руку своєю.

— Ти не винна, Кароліно. І я не звинувачую тебе.

— Але я ж мала помітити щось раніше…

— Що саме? — м'яко запитала Джоанна. — Ти любила дитину, виховувала її, була поруч. Ти не знала правди. Як ти могла відповідати за те, що від тебе приховали?

Кароліна похитала головою.

— Я просто не розумію, як він міг так учинити. Як міг забрати в мене навіть право знати, ким насправді є моя донька?

У коридорі стало тихо.

Еліс дивилася на двері, не помічаючи, як побіліли її пальці.

Не моя донька.

Вона не моя мама.

Слова повторювалися в голові, але не складалися в зрозумілу картину.

Її мама щойно сказала, що не любитиме її менше.

Чому тоді все це боліло так, ніби в неї щойно відібрали щось важливе?

Еліс відступила на крок.

Потім ще на один.

Вона хотіла піти, зробити вигляд, що нічого не чула, повернутися до свого звичного життя. Але тепер навіть знайомі речі здавалися чужими.

Хто вона?

Чия вона донька?

І що ще від неї приховали?

За дверима Кароліна тихо схлипнула.

— Я боюся, що коли Еліс дізнається…

— Вона все одно залишиться твоєю дівчинкою, — відповіла Джоанна. — Бо материнство не закінчується там, де закінчується спорідненість крові.

Еліс заплющила очі.

Ці слова мали б її заспокоїти.

Але зараз вона не могла думати ні про любов, ні про пояснення, ні про те, що буде далі.

Вона просто хотіла, щоб хтось сказав, що це неправда.

Що вона неправильно почула.

Що її світ досі стоїть на місці.

Та корид

ор мовчав.

І вперше у своєму житті Еліс відчула, що навіть власне ім'я може належати їй не повністю.