Раді Вас бачити!

У двері постукали.

Амелія здивовано подивилася на Емму.

— Хтось прийшов.

Вона підійшла й відчинила.

На порозі стояла сусідка.

— Амеліє! Нарешті ти повернулася. Я вже думала, що будинок так і стоятиме порожнім.

— Та, сьогодні приїхала.

Сусідка усміхнулася й заглянула всередину.

— Ти сама?

Амелія на мить розгубилася.

Емма стояла буквально за кілька кроків від неї.

— Ні, — відповіла Амелія.

— Але я нікого не бачу.

Емма здивовано подивилася на Амелію.

— Вона справді мене не бачить…

Амелія підійшла до неї й, сама не знаючи навіщо, торкнулася її руки.

Сусідка раптом широко розплющила очі.

— Ой…

Амелія повернулася.

— Що?

Жінка дивилася прямо на Емму.

— А це хто?

Емма застигла.

Амелія теж.

— Ти її бачиш?

— Звичайно, бачу. — Сусідка насупилася. — А чому ти так дивно питаєш?

Амелія обережно відступила на крок від Емми.

Погляд сусідки одразу змінився.

— Стривай… де вона?

Емма зникла з її поля зору.

Амелія знову підійшла до неї.

— Ось.

Емма з'явилася перед очима сусідки.

Жінка кілька секунд мовчала.

— Амеліє… хто це така?

Амелія подивилася на Емму.

Тепер вони обидві зрозуміли одне.

Емму можуть бачити. Але тільки тоді, коли поруч із нею Амелія.

І це породжувало набагато більше запитань, ніж відповідей.

Звісно 🥰 Ось відредагований шматочок із правильним правилом: Амелія завжди бачить Емму, а інші — лише коли Амелія поруч.

Амелія не знала, що відповісти.

— Це… Емма.

— Емма? — перепитала сусідка.

— Приємно познайомитися, — тихо сказала Емма.

Сусідка здивовано подивилася на неї, а потім на Амелію.

— Я не знала, що в тебе гості.

— Я теж не знала, що вона тут буде, — чесно відповіла Амелія.

Емма ледь усміхнулася.

— Дуже приємно, — повторила сусідка. — Ви давно знайомі?

Амелія вже хотіла відповісти, але сама не знала, що сказати.

— Не дуже.

Розмова поступово перейшла на будинок. Сусідка розповідала, як він довго стояв порожнім і як усі раділи, що нарешті хтось повернувся.

Амелія слухала її, але краєм ока постійно стежила за Еммою.

Щось у всьому цьому було неправильним.

Нарешті сусідка попрощалася.

— Якщо тобі щось знадобиться, приходь. Я живу через два будинки звідси.

— Добре. Дякую.

Амелія зачинила двері й кілька секунд просто стояла, дивлячись на Емму.

— Вона тебе бачила.

— Так.

— А до цього не бачила.

— Так.

Амелія задумалася.

— Значить, справа в тому дотику…

Вона підійшла до Емми й обережно торкнулася її руки.

— А тепер відійди.

— Навіщо?

— Просто спробуй.

Емма відійшла на кілька кроків.

Амелія все ще чудово її бачила.

— Я тебе бачу, — сказала вона.

— Я знаю.

— Але цікаво, чи бачила б тебе зараз вона?

Емма подивилася на двері.

— Думаю, ні.

Амелія замислилася.

Виходило, що для неї Емма завжди була видимою. А для інших — лише тоді, коли вона була поруч.

— Схоже, ти якимось чином прив'язана до мене, — тихо сказала Амелія.

Емма нічого не відповіла.

Лише подивилася на неї.

І цього разу в її очах було не здивування.

А страх.

Амелія зачинила двері й повернулася до Емми.

— Це було дивно.

— Що саме?

— Вона не бачила тебе. А потім, коли я тебе торкнулася, раптом побачила.

Емма задумалася.

— Можливо, я просто… невидима для інших?

— Але чому?

Амелія озирнулася на кімнату.

— Спробуй щось взяти.

— Що?

— Будь-що.

Емма підійшла до столу й потягнулася до чашки.

Її пальці пройшли крізь ручку.

Обидві завмерли.

Емма спробувала ще раз.

Результат був той самий.

Амелія повільно підійшла ближче.

— Ти можеш торкатися речей?

— Ні…

— А дверей?

Емма похитала головою.

Амелія подивилася на неї.

— Тоді… хто ти?

Емма опустила очі.

— Я не знаю.

Амелія кілька секунд мовчала.

А потім тихо сказала:

— А якщо ти не можеш торкатися світу, інші тебе не бачать… але я можу…

Вона не договорила.

— Амеліє?

— Ти привид?