Раді Вас бачити!

Ранок почався цілком звичайно.

Амелія прокинулася в кріслі, незадоволено скривилася через затерплу шию й подивилася на книжку, яка лежала на підлозі.

— Чудово. Знову заснула під час читання, — пробурмотіла вона, піднімаючи її.

Срібного листочка на сторінці вже не було.

Дівчина завмерла.

Вона добре пам’ятала свій сон. Чоловіка в темному одязі, його голос, дивний ліс і слова, які не давали їй спокою.

«Скажи Сельвії, що я не забув обіцянку».

Амелія торкнулася родинної прикраси на шиї. Метал був холодним.

— Хто ж ти такий, Зоріане?

Вона ще не знала, що відповідь чекала на неї поверхом нижче.

У вітальні стояв старий годинник. Високий, темного дерева, з вигадливим різьбленням і потьмянілим циферблатом.

Амелія бачила його сотні разів.

Проте сьогодні щось було не так.

Годинник цокав.

Дівчина повільно підійшла ближче.

— Ти ж не працював…

Вона нахилилася, щоб роздивитися стрілки. Годинник показував сімнадцять хвилин по півночі.

Саме той час, який Амелія бачила уві сні на старовинному циферблаті.

Вона торкнулася скла.

Тік.

Звук пролунав так голосно, наче хтось ударив молотком по металу.

Амелія відсмикнула руку.

Тік. Тік. Тік.

Стрілки почали рухатися назад.

Прикраса на її шиї раптом нагрілася.

— Ой! Та що ж…

Вона схопила підвіску долонею, але відпустити її не встигла. На поверхні металу проступив тонкий срібний візерунок — такий самий, як різьблення на годиннику.

А потім циферблат став прозорим.

За склом більше не було механізму.

Там виднівся ліс.

Той самий ліс зі сну.

Амелія відступила на крок.

— Ні. Ні-ні-ні. Я ще навіть не поснідала, а ви вже вирішили зруйнувати мій спокій?!

Годинник відповів глибоким гулом.

Підлога під ногами здригнулася.

Із глибини циферблата долинув чоловічий голос:

— Амеліє…

Вона перестала дихати.

— Хто це?

— Якщо ти мене чуєш, значить, прикраса нарешті прокинулася.

Дівчина міцніше стиснула підвіску.

— Зоріан?

По той бік скла запала тиша.

А тоді чоловік відповів:

— Ти схожа на свою бабусю.

У Амелії защеміло серце.

Вона ніколи не чула цього голосу наживо. І все ж у ньому було щось дивно близьке.

— Ви мій дідусь?

На іншому боці з’явився силует. Чоловік наблизився до прозорої поверхні, але обличчя залишалося розмитим.

— Так, дитино.

Він вимовив це слово так, ніби чекав можливості сказати його все своє життя.

Амелія відчула, як очі наповнюються слізьми.

— Тоді повертайтеся додому!

Зоріан заплющив очі.

— Якби ж я міг…

І саме тоді годинник різко зупинився.

Його голос зник.

На склі проступили слова:

«Шлях відкриється лише для тієї, у кому поєдналися дві сили».

Амелія торкнулася напису.

— Це я, правда?

З іншого боку скла щось ударило в поверхню.

Раз.

Другий.

А потім у глибині лісу з’явилися дві світлі постаті.

Зоріан різко обернувся.

Навіть крізь прозору поверхню Амелія побачила, як змінилося його обличчя.

— Ні… — прошепотів він. — Тільки не зараз.

— Дідусю? Що там?

Він знову подивився на неї.

— Амеліє, слухай мене уважно. Якщо годинник відкриється вдруге, не переходь, доки не дізнаєшся, хто стоїть за моєю спиною.

— Але чому?!

Зоріан простягнув руку до скла.

— Бо я не єдиний, хто всі ці роки чекав на тебе.

Годин

ник згас.

А на підлогу впала маленька срібна піщинка.

Вона світилася в темряві.

І повільно покотилася до дверей, за якими хтось щойно зупинився.