Спочатку:
На сторінку книги
Ранок у маєтку Зоріана почався так само, як і сотні попередніх.
Галасливо.
Хтось поспішав на кухню, хтось шукав свої речі, а хтось уже встиг посваритися через те, що йому зайняли улюблене місце за столом.
— Я ж учора залишила чашку саме тут! — обурено пролунало з кухні.
— Можливо, вона вирішила змінити власника, — незворушно відповів хтось із Білих Мантій.
— Чашки не змінюють власників!
— У цьому маєтку я вже ні в чому не впевнений.
Керрі, який саме спускався сходами, на мить заплющив очі.
Колись він уявляв собі маєток як спокійне місце, де можна зосередитися на важливих справах.
Тепер він дедалі частіше підозрював, що тут навіть стіни мають власну думку.
Але до цього галасу всі вже звикли.
Майже всі.
— А де Амелія? — раптом запитала Лія, озираючись довкола.
Запитання було звичайним. Принаймні спочатку.
Емма, яка сиділа за столом, підвела голову.
— Хіба вона ще не спустилася?
— Ні. Я думала, вона з тобою.
— Учора ввечері її не було в моїй кімнаті.
Лілі, яка саме наливала собі чай, завмерла.
— А в саду ви її шукали?
— Ще ні, — відповіла Лія. — Але зазвичай Амелія вже встигла б кудись утекти до сніданку.
— Утекти — надто гучне слово, — озвався Керрі, сідаючи за стіл. — Можливо, цього разу вона просто вирішила поводитися як нормальна людина.
На кілька секунд запала тиша.
Потім усі подивилися на нього.
— Що? — насторожився він.
— Ти справді віриш у таку можливість? — поцікавилася Лілі.
— Дякую за підтримку.
Сельвія поставила на стіл тарілку й уважно оглянула присутніх.
— Хтось бачив її сьогодні вранці?
Відповіді не було.
І ось тоді веселий настрій почав потроху зникати.
Зоріан, який досі читав листа біля вікна, відклав його.
— Керрі, перевір її кімнату.
Той відразу підвівся.
— Зараз.
Спочатку все здавалося незначним.
Двері кімнати Амелії були зачинені. Усередині панував звичний безлад, на столі лежали книжки, а біля вікна залишалася чашка, яку вона, очевидно, забула ще вчора.
Проте самої Амелії не було.
Керрі обшукав кімнату, зазирнув до бібліотеки, пройшовся садом і навіть перевірив кілька місць, де вона любила усамітнюватися.
Нічого.
Жодної записки.
Жодного повідомлення.
Жодної підказки.
— Тільки не кажи мені, що вона знову знайшла якусь загадку, — пробурмотів він, повертаючись до будинку.
На жаль, ніхто не міг запевнити його в протилежному.
Коли Керрі повернувся до вітальні, усі вже чекали на нього.
— Ну? — запитала Лія.
Він похитав головою.
— Її немає ні в кімнаті, ні в бібліотеці, ні в саду.
Емма зблідла.
— Але вона ж не могла просто зникнути…
— Амелія багато чого може, — тихо зауважила Лілі. — Іноді саме це мене й лякає.
Алісія сиділа трохи осторонь, стискаючи в пальцях кулон.
Він допомагав їй триматися, підтримував її сили, але вона чудово розуміла: це лише тимчасове рішення.
Без Амелії їй було значно важче.
— А якщо вона не повернеться? — тихо запитала дівчина.
Цього разу ніхто не спробував пожартувати.
Зоріан підвівся.
Він не підвищував голосу, не розмахував руками й не вимагав негайно пояснити неможливе. Проте вираз його обличчя став настільки серйозним, що навіть найбалакучіші мешканці маєтку замовкли.
— Керрі.
— Я слухаю.
— Збери Білих Мантій. Перевірте всі місця, куди вона могла вирушити. Поговоріть із тими, хто міг її бачити. Якщо знайдете бодай найменшу зачіпку — повідомте негайно.
— Зрозумів.
Зоріан витримав коротку паузу.
— І ще одне. Спочатку переконайтеся, що з нею все гаразд. А вже потім сваритимете за те, що вона знову кудись подалася, нікому нічого не сказавши.
Керрі криво всміхнувся.
— Якщо знайду її живою та неушкодженою, обіцяю прочитати їй таку лекцію, що вона наступного разу залишить одразу три записки.
— Головне, щоб вона мала змогу їх залишити, — відгукнулася Сельвія.
Ці слова повернули всіх до реальності.
За кілька хвилин маєток уже гудів від нових розпоряджень. Білі Мантії збиралися, перевіряли спорядження й розподіляли напрямки пошуків.
Один із них, проходячи повз Керрі, тихо запитав:
— А вона завжди така?
Керрі подивився на нього.
— Яка?
— Ну… зникає без попередження.
Керрі тяжко зітхнув.
— Ми ще не знаємо, чи вона зникла сама.
— Це мало заспокоює.
— Мене теж.
А далеко звідси, у місці, про існування якого ніхто в маєтку навіть не здогадувався, Амелія сиділа біля вікна дивовижного потяга.
За склом пропливали незнайомі краєвиди. Рейки тягнулися крізь туман, а станції, які зрідка з’являлися на шляху, здавалися вирваними з чужих спогадів.
Амелія притулилася чолом до холодного скла.
— Ну що ж… — прошепотіла вона. — Принаймні нудьгувати не доведеться.
Вона навіть не підозрювала, що в маєтку вже почалися пошуки.
І що Керрі дуже скоро пошкодує про всі ті випадки, коли думав, ніби Амелія нарешті навчилася не встрявати в пригоди.
Бо цього разу вона примудрилася знайти пригоду, яка вела далеко за межі їхнього світу.
