Спочатку:
На сторінку книги
Лілі саме допивала своє латте, коли телефон завібрував на столі.
— О, Стеффі написала! — Вона прочитала повідомлення й усміхнулася. — Кличе до себе. Каже, що вже вдома й чекає на нас.
— Тоді не змушуватимемо її чекати, — відповіла Амелія, підводячись.
Вони залишили гроші за замовлення й попрямували до виходу. Лілі щось розповідала про Стеффі, час від часу заглядаючи в телефон, а Амелія слухала її впіввуха.
Біля дверей вона на мить затрималася, пропускаючи чоловіка з паперовим пакетом випічки.
— Перепрошую, — кинув він і вийшов на вулицю.
Амелія рушила слідом.
Двері зачинилися за її спиною.
І саме тоді щось змінилося.
Не було ні спалаху світла, ні дивного звуку, ні раптового запаморочення. Вона навіть не відчула жодного дотику. Просто на мить їй здалося, що повітря навколо стало густішим, наче перед грозою.
Амелія зупинилася.
Вулиця залишалася тією самою. Ті самі будинки, ті самі вітрини, ті самі перехожі. Автомобілі проїжджали повз, хтось розмовляв телефоном, а неподалік жінка поправляла шарф дитині.
Усе було звичайним.
Аж поки Амелія не помітила, що відбувається біля сусідньої кав'ярні.
Хлопець, який стояв біля входу, простягнув руку до своєї чашки, але не торкнувся її. Чашка сама піднялася зі столика й плавно перемістилася до його долоні.
Амелія завмерла.
Хлопець зробив ковток і пішов далі.
Ні здивування. Ні найменшої реакції.
Наче так і мало бути.
— Амеліє, ти йдеш? — Лілі вже відійшла на кілька кроків.
— Ти бачила це?
— Що?
Амелія вказала на кав'ярню.
— Чашку. Вона сама підлетіла до його руки!
Лілі озирнулася, але хлопця вже не було видно.
— Яку чашку?
— Ту, яку він щойно взяв зі столу. Він навіть не торкнувся її!
Подруга кілька секунд дивилася на Амелію, а тоді засміялася.
— Може, ти просто не помітила, як він її підняв?
— Я чудово бачила!
— Гаразд, гаразд. Не сердься. Ходімо, бо Стеффі ще вирішить, що ми заблукали.
Лілі знову рушила вперед.
Амелія пішла за нею, але тепер уже не могла дивитися на вулицю так, як раніше.
Вона почала помічати дрібниці.
Дівчина біля зупинки розсміялася ще до того, як її подруга розтулила рота. Чоловік на іншому боці вулиці простягнув руку, і ключі, що лежали на лавці, самі ковзнули йому в долоню. А літня жінка, яка стояла перед зачиненими дверима магазину, навіть не торкнулася ручки — двері відчинилися перед нею.
Амелія сповільнила крок.
Це не могло бути збігом.
Вона бачила все це на власні очі, проте ніхто навколо не дивувався. Люди не озиралися, не перешіптувалися, не витріщалися на тих, хто робив неможливе.
Для них це було звичайним життям.
— Лілі, — тихо покликала Амелія.
— Що тепер?
— Ти справді нічого не помічаєш?
— Чого саме?
Амелія не відповіла відразу. Вона дивилася на хлопчика, який біг попереду них. Той перечепився, але замість того, щоб упасти, на мить завис над тротуаром, а тоді м'яко опустився на ноги.
Його мати навіть не зупинилася.
Амелія відчула, як усередині все стискається.
— Тут щось не так.
Лілі здивовано повернулася до неї.
— З чим?
— З усім.
— Ти мене лякаєш.
— А мене лякає те, що я бачу!
На мить між ними запала тиша.
Лілі уважно подивилася на подругу, ніби намагалася зрозуміти, чи та жартує. Потім зітхнула й узяла її за руку.
— Послухай, ми просто йдемо до Стеффі. Добре? Поговоримо з нею, вип'ємо чаю, і ти трохи заспокоїшся.
Амелія кивнула, хоча спокійною себе зовсім не почувалася.
Вона дозволила Лілі потягнути себе вперед.
І тоді почула голос.
Вона теж бачить?
Амелія різко обернулася.
Позаду йшов незнайомець. Він навіть не дивився в її бік, але саме його голос пролунав у голові так чітко, ніби чоловік стояв поруч і прошепотів їй на вухо.
Амелія зупинилася.
Ні. Не може бути.
— Що сталося? — запитала Лілі.
Амелія дивилася на незнайомця, який спокійно продовжував свій шлях.
— Він… — Вона проковтнула клубок у горлі. — Він щойно щось сказав.
— Хто?
— Той чоловік позаду нас.
Лілі озирнулася.
— Він навіть не дивиться на нас, Амеліє.
— Я знаю!
Вона знову подивилася на чоловіка, сподіваючись почути бодай щось іще. Але він уже зник у натовпі.
Амелія повільно видихнула.
Тепер вона знала напевно: справа була не в утомі й не в її уяві.
Щось сталося тієї миті, коли вона вийшла з пекарні.
Вона не знала, що саме. Не знала, куди потрапила й чому бачить те, чого не помічає Лілі.
Але одне розуміла точно.
Світ навколо не змінився для всіх. Він змінився для неї.
