Раді Вас бачити!

Лілі довго не могла заснути.

Вона лежала на ліжку й дивилася в стелю, прислухаючись до звуків будинку. За стіною працював телевізор, на кухні дзенькнув посуд, а десь унизу батько тихо розмовляв телефоном.

Звичайні звуки.

Звичайний вечір.

Її дім.

То чому ж вона почувалася так, наче потрапила сюди випадково?

Лілі перевернулася на бік і поглянула на фотографію біля ліжка. На ній вона усміхалася, обіймаючи за плечі незнайому дівчину. Обидві виглядали щасливими, а на звороті хтось написав дату й коротке: «Найкращий день!»

Лілі перевернула фотографію назад.

Вона не пам’ятала цього дня.

Не пам’ятала дівчини.

Але фотографія була справжньою.

Як і всі інші, які вона знайшла у своїй кімнаті.

Десять років.

Усі навколо стверджували, що минуло десять років, хоча для самої Лілі минув лише рік. Вона пам’ятала своє колишнє життя, пам’ятала аварію, після якої вирішила, що померла. Пам’ятала дивне місце, де ніхто не міг пояснити, що з нею сталося.

А потім зустріла Амелію.

І тепер знову була вдома.

Лілі притиснула долоні до обличчя.

— Я нічого не розумію…

Відповіді, звісно, не було.

Наступного ранку вона спустилася на кухню.

Мама вже готувала сніданок, а батько сидів за столом із чашкою кави. Він підняв очі й усміхнувся.

— Доброго ранку. Виспалася?

Лілі зупинилася біля дверей.

Їй хотілося запитати, чи справді вони не помітили її зникнення. Чи шукали її. Чи плакали. Чи бодай одного разу боялися, що більше ніколи не побачать доньку.

Але вона не знала, як поставити ці запитання, щоб не прозвучати божевільною.

— Так, — збрехала вона.

— Тоді сідай. Мама приготувала твої улюблені млинці.

Лілі подивилася на тарілку.

Улюблені?

Вона справді любила млинці. Принаймні колись.

— Тату, а можна запитати?

— Звісно.

— Що я робила останні десять років?

Батько повільно опустив чашку.

— Ти знову про це?

— Я просто хочу знати.

— Ти навчалася, закінчила школу, познайомилася з друзями. Як усі. Потім вступила…

Він продовжив розповідати, але Лілі вже майже не слухала.

Вона чула слова, проте за ними не було жодного спогаду. Ні шкільного випускного, ні знайомств, ні подорожей. Нічого.

Наче хтось узяв її життя й заповнив порожні сторінки чужими історіями.

— Аварія? — раптом запитала вона.

Батько насупився.

— Яка аварія?

— Та, після якої я…

Лілі замовкла.

Вона не могла сказати «померла». Адже тепер знала, що залишалася живою.

— Після якої я зникла.

Батько подивився на неї з неприхованим занепокоєнням.

— Лілі, ти нікуди не зникала.

Ці слова боляче вдарили сильніше, ніж вона очікувала.

— Добре, — прошепотіла дівчина.

Вона підвелася, навіть не торкнувшись сніданку.

— Куди ти? — запитала мама.

— Мені треба прогулятися.

— Тільки не затримуйся.

Лілі кивнула й вийшла з дому.

Вона не хотіла більше чути, що нічого не сталося.

Бо для неї сталося все.

Місто зустріло її гамором.

Автомобілі проїжджали повз, люди поспішали у своїх справах, хтось розмовляв телефоном, а біля кав’ярні сміялася компанія молоді.

Усе виглядало настільки звичайним, що Лілі на мить засумнівалася у власних спогадах.

Може, Амелія помилилася?

Може, вона справді пережила щось дивне, а потім просто втратила пам’ять?

Ні.

Вона пам’ятала занадто багато.

Лілі зупинилася біля невеликого магазину, де колись купувала солодощі після школи. Вивіска змінилася, вітрина стала іншою, але місце залишилося знайомим.

— Лілі!

Вона обернулася.

До неї наближалася дівчина з довгим світлим волоссям. Та усміхалася так щиро, наче вони були найкращими подругами.

— Нарешті! Я вже думала, ти сьогодні не вийдеш.

Лілі розгублено озирнулася.

— Ви до мене?

Дівчина засміялася.

— А до кого ж іще? Що з тобою останнім часом? Ти якась дивна.

— Вибачте, але я вас не знаю.

Усмішка повільно зникла з обличчя незнайомки.

Лілі завмерла, очікуючи, що та здивується, почне ставити запитання або хоча б поцікавиться, чи все гаразд.

Але дівчина лише зітхнула.

— Знову твої жарти? Ну добре. Побачимося пізніше!

Вона розвернулася й пішла, навіть не озирнувшись.

Лілі залишилася стояти посеред вулиці.

Знову твої жарти.

Вона навіть не знала її імені.

Як можна жартувати про знайомство, якого не пам’ятаєш?

Дівчина зникла серед перехожих, а Лілі раптом відчула, що їй важко дихати.

Вона хотіла додому.

Ні, не додому.

До Амелії.

Двері відчинилися не відразу.

Лілі встигла кілька разів потерти долоні об одяг, перш ніж на порозі з’явилася Амелія.

— Лілі? Щось сталося?

Лілі дивилася на неї й не знала, із чого почати.

У голові крутилися десятки запитань, але жодне не здавалося достатнім.

— Можна зайти?

Амелія відступила вбік.

— Звісно.

Лілі пройшла до кімнати, але сідати не стала. Вона ходила від вікна до дверей, стискаючи пальці, поки Амелія мовчки чекала.

— У мене є батьки, — нарешті промовила Лілі.

— Я знаю.

— Вони поводяться так, наче я нікуди не зникала. У мене є фотографії, документи… Навіть люди, яких я ніколи не бачила, впевнені, що ми знайомі. Вони згадують якісь події, розповідають про спільні моменти, а я не пам’ятаю нічого!

Голос затремтів.

— Минуло десять років, Амеліє. Десять! А я пам’ятаю лише один. Я не знаю, що робила весь цей час. Не знаю, ким стала. Не знаю навіть, чи справді ті люди були моїми друзями.

Амелія підвелася.

— Лілі…

— Ні, послухай! — Дівчина нарешті подивилася на неї. — Я думала, що померла. Потім дізналася, що жива. Повернулася додому, а там усе так, наче мене ніколи не було відсутньо. Ніхто нічого не пам’ятає. Ніхто не запитує, де я була. Ніхто навіть не дивується!

Вона уривчасто вдихнула.

— Що це?

Амелія не відповіла відразу.

Вона пам’ятала слова прабабусі. Пам’ятала інший вимір і те, як неймовірним збігом стало повернення Лілі.

Але пояснити те, чого сама не розуміла до кінця, було неможливо.

— Я не знаю напевно, — чесно сказала вона. — Моя прабабуся пояснила, що ти жива і що те, що з тобою сталося, — рідкісний випадок. Але про те, чому світ тепер поводиться так, ніби ти ніколи не зникала, я ще нічого не знаю.

Лілі опустила голову.

— Тобто я повернулася, але насправді не повернулася?

— Ти повернулася, — м’яко відповіла Амелія. — Ти жива. Ти можеш бачити своїх батьків, розмовляти з ними, торкатися речей. Твоє життя не закінчилося.

— Але воно стало чужим.

Цього разу Амелія не заперечила.

Бо Лілі мала рацію.

— Ми спробуємо розібратися, — сказала вона. — Я не обіцяю, що знайду всі відповіді одразу. Але не залишу тебе з цим саму.

Лілі довго дивилася на неї, ніби намагалася зрозуміти, чи можна вірити цим словам.

А потім нарешті сіла на диван.

— Я просто хочу знати, що зі мною сталося.

— Я теж, — зізналася Амелія.

За вікном почався дощ.

Лілі повернула голову до скла й завмерла. Краплі стікали вниз, зливаючись у тонкі струмки.

Саме так усе почалося.

Звичайний дощ. Звичайна пекарня. Випадкова зустріч.

І світ, у якому вона мала померти, але чомусь залишилася живою.

— Амеліє? — тихо покликала вона.

— Так?

— А якщо я більше ніколи не згадаю ці десять років?

Амелія сіла поруч.

— Тоді ми почнемо з того, що знаємо зараз.

Лілі кивнула, хоча страх нікуди не зник.

Вона повернулася додому.

Але десь у глибині душі все ще почувалася дівчиною, яка стояла по той бік світу й чекала, коли хтось нарешті помітить, що вона зникла.

І тепер їй потрібно було з’ясувати не лише те, як вона повернулася.

А й те, чому світ так старанно вдавав, що ніколи її не втрачав.