Раді Вас бачити!

Амелія стояла посеред вітальні, дивлячись на старий годинник.

Після нічних подій їй хотілося лише одного: сісти, випити чаю й хоча б кілька хвилин пожити звичайним життям.

Але, здається, Всесвіт мав на неї зовсім інші плани.

Циферблат знову засвітився, і знайомий чоловічий голос пролунав із глибини механізму:

— Амеліє, ти ще тут?

— Ні, я вже встигла переїхати в інший вимір, — буркнула вона. — Звісно, я тут. Що ще?

Сельвія, яка сиділа біля вікна, прикрила долонею усмішку.

З годинника почувся тихий зітх.

— Мене звати Керрі. Я хотів би поговорити з тобою особисто.

— А ви не могли просто прийти через двері?

— Міг би. Але не був упевнений, чи ти захочеш мене впустити.

— Принаймні ви починаєте розуміти очевидні речі.

За мить простір перед годинником розколовся сріблястим світлом.

На килимі з'явився високий чоловік у білому плащі. Його обличчя було блідим, а погляд — втомленим. Поруч із ним стояла маленька дівчинка, яка тримала батька за руку.

Амелія одразу звернула увагу на її худенькі плечі й те, як обережно вона переставляла ноги.

— Це моя донька, Елісія, — сказав Керрі. — Вона народилася хворою. Я багато років шукав спосіб допомогти їй, але жоден із відомих нам методів не спрацював.

Елісія підняла голову й подивилася на Амелію.

— Тату…

— Що, люба?

— Мені легше.

Керрі завмер.

Дівчинка відпустила його руку й зробила кілька кроків до Амелії. Потім ще один.

На її обличчі з'явилася несмілива усмішка.

— Я можу ходити й не відчувати, ніби весь світ тисне на мене.

Амелія присіла перед нею.

— Привіт. Я Амелія.

— А я Елісія.

— Я знаю. Твій тато вже встиг розповісти про тебе.

Дівчинка тихенько засміялася.

Цей звук був таким простим і водночас таким незвичним, що Керрі відвернувся. Він не хотів, аби хтось побачив його обличчя в цю мить.

Скільки років минуло відтоді, як він востаннє чув, як донька сміється без болю?

— Чому їй допомагає моя присутність? — запитала Амелія, підводячись.

— Я не знаю, — чесно відповів Керрі. — Коли я вперше побачив тебе, то відчув незнайому силу. А коли Елісія опинилася поруч, її стан почав покращуватися. Тоді я зрозумів, що ти можеш бути єдиною, хто здатний їй допомогти.

— І що тепер?

Керрі глибоко вдихнув.

— Я прошу дозволити нам залишитися тут. Хоча б на деякий час. Елісії потрібна твоя присутність, щоб нормально жити.

Амелія повільно кліпнула.

— Зачекайте. Ви хочете сказати, що переїдете до мене?

— Якщо ти погодишся.

— Ви керуєте цілою спільнотою істот, які живляться чужою силою, а тепер проситеся до мене на проживання?

— Так.

— І ви справді вважаєте, що це нормально?

— Ні. Але іншого виходу я поки не бачу.

Амелія потерла перенісся.

— Чудово. Просто чудово.

— Амеліє, — озвалася Сельвія, — дівчинці справді стає краще поруч із тобою.

— Я знаю!

Вона подивилася на Елісію, яка вже почала розглядати книжкові полиці.

Дівчинка не просила її про порятунок. Вона лише хотіла залишатися там, де їй не боляче.

І цього виявилося достатньо.

— Гаразд, — нарешті сказала Амелія. — Можете залишитися. Але за моїми правилами.

Керрі схилив голову.

— Я погоджуюся.

— По-перше, жодного висмоктування сили з мешканців мого дому. По-друге, жодних таємничих появ серед ночі без попередження. І по-третє…

Вона обвела поглядом кімнату.

— Якщо ви тут житимете, то допомагатимете по господарству.

Керрі мовчки дивився на неї.

— Я керую білими плащами.

— Вітаю. Тепер керуватимете ще й пилососом.

Сельвія не витримала й розсміялася.

Елісія теж засміялася, притискаючи долоню до рота.

А Керрі вперше за багато років не знайшов, що відповісти.

Наступні кілька днів маєток поступово змінювався.

Для Елісії підготували кімнату з великим вікном, з якого було видно сад. На полицях з'явилися книжки, а біля ліжка Амелія залишила маленький кошик із теплими ковдрами.

Дівчинка швидко звикла ходити будинком, розмовляти із Сельвією та проводити час із Амелією.

Вона ще не могла робити все, що робили інші діти, але вперше отримала можливість жити без постійного страху перед власним тілом.

Керрі ж виявився напрочуд серйозним учнем.

Він уважно вислухав правила користування кухнею, запам'ятав, де лежать рушники, і навіть спробував приготувати сніданок.

Результат був настільки сумнівним, що Амелія довго мовчки розглядала тарілку.

— Що це?

— Сніданок.

— Я бачу. Але що саме?

— Яйця.

— Керрі, вони чорні.

— Я відволікся.

— На що? На завоювання сусіднього виміру?

Елісія сміялася так сильно, що їй довелося сісти.

Керрі подивився на доньку, і його обличчя пом'якшало.

Якщо заради таких моментів йому доведеться навчитися готувати, він переживе й це.

Проте вночі він часто стояв біля вікна й дивився на годинник у вітальні.

Він пам'ятав свою обіцянку.

Зоріан мав повернутися додому.

Одного вечора Амелія сиділа у вітальні, коли годинник раптом зупинився.

Не просто перестав цокати.

Він завмер так, ніби весь будинок затамував подих.

Родинна прикраса на шиї Амелії нагрілася.

— Сельвіє? — покликала вона.

Жінка з'явилася у дверях майже відразу.

— Ти теж це відчуваєш?

Амелія кивнула.

Стрілки годинника почали рухатися назад.

Раз.

Другий.

Третій.

Циферблат наповнився сріблястим світлом, і за склом проступив знайомий ліс.

Там стояв чоловік у темному одязі.

Зоріан.

Амелія підвелася так різко, що крісло відсунулося назад.

— Дідусю…

Чоловік підняв голову.

— Амеліє?

Вона не пам'ятала, як опинилася біля годинника. Не пам'ятала навіть, що сказала далі.

Вона лише знала, що він живий.

Її дідусь, якого всі вважали мертвим, дивився на неї з іншого боку проходу.

— Я прийду по тебе, — сказала вона. — Обіцяю.

Зоріан сумно всміхнувся.

— Ти вже прийшла, дитино.

Світло спалахнуло.

Годинник відкрився, наче двері, і Зоріан зробив крок уперед.

На мить він похитнувся, ніби сам не вірив, що знову стоїть на знайомій підлозі.

Амелія завмерла.

Він був старшим, ніж на старих фотографіях, його обличчя вкривали зморшки, а у волоссі сріблилася сивина. Проте очі залишилися такими, якими вона бачила їх у сні.

Зоріан подивився на неї.

Спершу — на її обличчя.

Потім — на прикрасу на шиї.

І раптом затулив рот долонею.

— Ти носиш її…

Амелія торкнулася підвіски.

— Ви знаєте, що це?

— Я обрав її для твоєї бабусі. А коли дізнався про твоє народження, попросив передати тобі.

Його голос затремтів.

— Я бачив тебе, Амеліє. Не весь час, не кожну мить. Лише уривки твого життя. Я бачив, як ти росла, як сміялася, як плакала… І кожного разу хотів повернутися.

Амелія відчула, як сльози покотилися по щоках.

— Чому ж ви не повернулися?

Зоріан опустив голову.

— Бо за мною стежили ті, кого я не міг привести у твій світ.

— Білі плащі?

Він здивовано подивився на неї.

— Керрі вже тут?

— Так. І його донька теж. Вони живуть у нас.

Зоріан кілька секунд мовчав.

А потім тихо засміявся.

— Я не був удома й стільки років, а ти вже встигла прихистити одного з найнебезпечніших мешканців іншого виміру.

— Він миє посуд, — серйозно відповіла Амелія. — Тож тепер він не настільки небезпечний.

Зоріан засміявся голосніше.

І тоді Амелія більше не витримала.

Вона кинулася до нього й обійняла.

Зоріан притиснув онуку до себе, заплющивши очі.

Він ніколи не тримав її на руках, коли вона була немовлям. Не чув її першого слова, не бачив перших кроків, не міг розрадити її, коли їй було страшно.

Але тепер вона була тут.

Жива.

Справжня.

Його онука.

— Я думав, що більше ніколи не побачу свою родину, — прошепотів він.

— А я думала, що втратила вас назавжди.

Вони стояли так довго, не бажаючи відпускати одне одного.

Потім до вітальні увійшла Сельвія.

Побачивши Зоріана, вона зупинилася.

— Нарешті, — тихо сказала вона.

Він підняв на неї очі.

— Сельвіє…

— Не смій навіть починати пояснювати, чому ти не повернувся раніше. Я маю до тебе щонайменше тисячу запитань.

— Я підозрював, що ти так скажеш.

— І правильно підозрював.

Амелія всміхнулася крізь сльози.

Уперше за довгий час у цьому будинку зібралися люди, які знали одне одного ще до всіх цих втрат і таємниць.

Та радість тривала недовго.

Зоріан помітив Керрі, який з'явився у дверях.

Їхні погляди зустрілися.

— Ти виконав обіцянку, — сказав Зоріан.

— Так. Твоя онука допомогла моїй доньці. Я звільнив тебе, як і обіцяв.

— Тоді між нами більше немає боргу.

Керрі похитав головою.

— Є ще дещо. Я не знаю, як довго Елісія зможе жити без Амелії поруч.

Зоріан подивився на онуку.

— Ти розумієш, що це означає?

Амелія зітхнула.

— Так. Що мені доведеться навчити Керрі готувати нормальні яйця, поки ми з'ясовуватимемо, як працює сила Елісії.

— Я про інше, — сказав Зоріан, і в його очах з'явилася серйозність. — Ти створена з поєднання двох сил, яких наш світ ніколи не бачив разом. Те, що сталося з Елісією, може бути лише початком.

Амелія подивилася на годинник.

— Тоді добре, що ви повернулися, дідусю. Бо тепер ми розбиратимемося з усім разом.

Зоріан узяв її за руку.

— Разом, дитино.

І вперше за багато років годинник у родовому маєтку пішов уперед.

Він більше не відраховував час, що відділяв Зоріана від дому.

Тепер він відміряв час, який родина нарешті могла провести разом.