Раді Вас бачити!

-Ти справді допоможеш мені?

Амелія кивнула.

— Спробую.

Естер кілька секунд мовчала.

— А де мені бути?

— Що ти маєш на увазі?

— Я не знаю, куди йти.

Вона озирнулася на дорогу.

— У мене немає дому. Принаймні… я його не пам'ятаю.

Амелія навіть не вагалася.

— Тоді підеш зі мною.

Естер здивовано подивилася на неї.

— До тебе?

— Так.

— Ти впевнена?

— Звичайно.

Сара подивилася на Амелію.

— Ти ж розумієш, що приводиш додому ще одного привида?

— Розумію.

— І тебе це взагалі не бентежить?

Амелія знизала плечима.

— Їй нікуди йти.

Лія усміхнулася.

— Це дуже в твоєму стилі.

Бабуся, яка стояла поруч, уважно дивилася на Естер.

— Дівчинко, а ти як тут опинилася?

Естер розгублено перевела на неї погляд.

— Я… не знаю.

— Не знаєш?

— Я нічого не пам'ятаю.

Бабуся на мить замовкла.

Потім перевела погляд на Амелію.

— І ти вирішила забрати її до себе?

— Так.

— Звичайно.

У голосі бабусі не було ані здивування, ані докору.

Лише легка усмішка.

— Ти ж не могла залишити її саму.

Амелія усміхнулася.

— Не могла.

Естер невпевнено запитала:

— Ви не проти?

Бабуся підійшла до неї ближче.

— Дитино, якщо тобі потрібне місце, де можна побути, то двері нашого дому для тебе відкриті.

Естер опустила очі.

— Дякую.

— Тільки є одна умова.

Естер насторожилася.

Бабуся усміхнулася.

— Якщо вже житимеш із нами, то не стій на порозі, наче чужа.

Естер здивовано кліпнула.

Сара засміялася.

— Бабусю, вона ж привид.

— І що?

Лія пирхнула.

— Логічно.

Амелія відчинила двері.

— Ну що, Естер?

Дівчина ще раз подивилася на будинок.

А потім зробила крок уперед.

Уперше за весь час вона не знала, куди йде.

Але цього разу це не лякало.

Бо попереду на неї чекали люди, які вже вирішили, що вона не залишиться сама.