Спочатку:
На сторінку книги
-Ні-ні, Максиме, зачекай! Якщо ти й далі наноситимеш крем із такою швидкістю, у нас нічого не залишиться для прикрашання!
— Залишиться! — упевнено заперечив хлопчик.
Він стояв на стільчику біля кухонного столу й тримав у руці кондитерський мішок. На кінчику його носа красувалася рожева плямка крему, а на щоці виднілася ще одна.
Амелія подивилася на торт.
Потім на Максима.
Потім знову на торт.
— Ти впевнений, що ми прикрашаємо його, а не тебе?
Хлопчик пирснув від сміху.
— Я просто перевіряю, чи смачний крем!
— І який вердикт?
— Треба ще!
— Я так і думала.
Амелія засміялася й простягнула йому чисту серветку.
Амелія засміялася й простягнула йому чисту серветку.
Вони провели на кухні майже дві години. Спекли маленький бісквіт, приготували крем, а потім узялися за найвідповідальнішу частину — прикрашання.
Максим виявився надзвичайно вимогливим замовником.
Киця мала бути рожевою. Вушка — трикутними. Очі — великими, а хвостик обов'язково повинен був закручуватися.
Напис теж довелося переробити двічі.
— Тепер гарно? — запитала Амелія, показуючи йому результат.
На маленькому бенто-тортику в білій коробочці сиділа рожева киця, а під нею акуратними літерами було написано:
«Моїй найкращій сестрі».
Хлопчик довго дивився на напис.
— Вона зрадіє, — нарешті прошепотів він.
— Обов'язково.
— Ти ж не знаєш Алісу.
— Не знаю, — погодилася Амелія. — Але я знаю, як ти про неї розповідаєш.
Максим опустив очі й обережно торкнувся краєчка коробочки.
— Вона найкраща.
— Тоді їй дуже пощастило мати такого брата.
Він нічого не відповів, але усміхнувся.
І цього разу Амелія не стала приховувати, як сильно їй захотілося його обійняти.
За обідом Максим опинився в центрі уваги всього будинку.
Лія першою принесла йому тарілку з печивом, хоча хлопчик запевняв, що вже наївся крему на кілька днів уперед.
Селвія розповіла йому кумедну історію зі свого дитинства, а Зоріан урочисто заявив, що заради такого важливого торта готовий особисто перевірити якість усіх солодощів у домі.
— А ти завжди так багато їси? — здивувався Максим.
Зоріан приклав руку до грудей.
— Юначе, ти щойно поставив під сумнів мою репутацію!
— А яка в тебе репутація?
Лія захихотіла.
Амелія ледь не вдавилася чаєм.
— Боюся, тобі краще цього не знати, — відповіла вона.
Навіть Емма засміялася.
Вона сиділа поруч з Амелією, спостерігаючи за хлопчиком. Її ніхто не міг побачити, окрім тих, кому дозволяв дар Амелії, але для самої Амелії Емма була такою ж справжньою співрозмовницею, як і всі інші.
— Здається, він уперше за довгий час забув про свої переживання, — тихо зауважила Емма.
Амелія кивнула.
Максим саме намагався пояснити Лії, чому хвостик у рожевої киці на торті має бути закрученим саме в інший бік.
— Він дуже любить сестру, — прошепотіла Амелія.
— Тому й прийшов до тебе.
Емма сумно всміхнулася.
Вона знала, як це — бути відокремленою від звичного життя. Знала, як боляче, коли твоє існування ніби завмирає, а світ навколо продовжує рухатися.
Тому їй не потрібно було пояснювати, чому Амелія так старалася виконати прохання хлопчика.
Коли настав час вирушати, Амелія обережно взяла коробочку з тортом.
— Ну що, готовий?
Максим кивнув.
Але тепер усмішка давалася йому трохи важче.
— Так.
Емма підвелася слідом за Амелією.
— Я поїду з тобою.
Амелія здивовано подивилася на неї.
— Ти впевнена?
— Так. Думаю, йому буде легше, якщо поруч буде хтось, хто розуміє.
Максим несміливо усміхнувся Еммі.
— А ти теж привид?
— Так, — відповіла вона. — Але сьогодні ми говоримо про тебе.
Хлопчик трохи подумав, а тоді кивнув, наче така відповідь цілком його влаштовувала.
Незабаром Амелія вийшла з будинку. Емма пішла поруч, а Максим тримався біля них, раз у раз поглядаючи на коробочку з тортом.
Дорога виявилася довшою, ніж Амелія очікувала.
Максим сидів поруч із нею на задньому сидінні. Емма влаштувалася поряд, і лише Амелія могла бачити їх обох. З боку могло здатися, що дівчина просто їде сама, зосереджено тримаючи руки на кермі.
Максим раз у раз поглядав на коробочку, ніби боявся, що вона раптом зникне.
— А якщо Аліса не захоче його їсти? — запитав він.
— Тоді ми залишимо їй вибір, — відповіла Амелія.
— А якщо вона розсердиться?
— Чому? — тихо запитала Емма.
Максим опустив голову.
— Бо мене немає.
Ці слова зависли в салоні.
Емма відвела погляд до вікна, а Амелія міцніше стиснула пальці на кермі.
— Максиме, — промовила вона якомога лагідніше, — твоя сестра може сумувати, сердитися, плакати. Вона може навіть не знати, що відчуває. Але ти не зробив нічого поганого тим, що помер.
Хлопчик довго мовчав.
— Я знаю.
Проте голос його звучав так, ніби він досі намагався в це повірити.
Емма обережно поклала руку йому на плече. Максим здригнувся від несподіванки, а потім подивився на неї.
— Ти дуже хороший брат, — сказала вона. — І те, що ти зараз робиш для Аліси, важливо. Але пам'ятай: ти не відповідаєш за весь її біль. Ти можеш любити її, навіть якщо не можеш залишитися поруч.
Максим мовчки кивнув.
Амелія не стала додавати нічого. Деякі слова потребували часу, щоб осісти в серці.
Коли автомобіль нарешті зупинився біля невеликого будинку, Максим завмер.
За вікнами було тихо.
Амелія взяла коробочку.
Емма вийшла слідом.
Вони піднялися сходами й постукали.
Минуло кілька секунд.
Потім почулися кроки.
Двері відчинилися.
На порозі стояла дівчина-підліток — худенька, із темним волоссям, недбало зібраним у хвіст. На ній була завелика домашня кофта, а під очима залягли тіні, які не пасували її юному обличчю.
Вона здивовано подивилася спочатку на Амелію, потім на Емму.
— Так? Вам когось покликати?
Амелія на мить розгубилася.
Вона очікувала побачити маленьку дівчинку, яка ще потребувала допомоги дорослих, щоб заплести волосся чи приготувати сніданок.
Але перед нею стояла підлітка, яка, схоже, надто рано навчилася не просити ні про що.
— Привіт, — тихо сказала Амелія. — Ти Аліса?
Дівчина насторожилася.
— Так. А ви хто?
Амелія опустила погляд на коробочку з тортом.
— Мене звати Амелія. Я хотіла передати тобі дещо.
— Мені?
— Так.
Аліса перевела погляд на коробку.
Побачивши рожевий візерунок крізь прозоре віконце, вона раптом зблідла.
Її пальці завмерли на дверній ручці.
— Звідки… — прошепотіла вона. — Звідки ви знаєте, що я люблю бенто-торти?
Амелія не встигла відповісти.
За її спиною Максим зробив маленький крок уперед.
Він дивився на сестру широко розплющеними очима.
Вона виросла.
Волосся стало довшим, обличчя змінилося, голос більше не був дитячим.
Але це була Аліса.
Його Аліса.
— Привіт, сестричко, — прошепотів він.
Дівчина не почула.
Зате Амелія побачила, як Максим простягнув до неї руку й зупинився за кілька сантиметрів від її плеча.
Наче боявся, що навіть тепер не має права торкнутися її.
Аліса повільно відчинила двері ширше.
— Заходьте, — сказала вона, досі не відводячи погляду від торта. — Будь ласка.
Амелія переступила поріг, тримаючи коробочку обома руками. Емма пішла поруч із нею, а Максим затримався на мить біля дверей.
Він дивився на сестру, на знайомий коридор і на фотографії, що висіли на стіні.
Його погляд зупинився на одному зі знімків.
На ньому він стояв поряд з Алісою, обійнявши її за плечі. Обоє сміялися, а на обличчі дівчинки виднілася шоколадна пляма.
Максим торкнувся фотографії кінчиками пальців.
— Ти досі мене пам'ятаєш, — прошепотів він.
Амелія почула ці слова, але нічого не відповіла.
Вона лише подивилася на хлопчика й зрозуміла: попереду на них чекала розмова, до якої ніхто з них не був готовий.
