Раді Вас бачити!

Відійшовши від усіх, Амелія нарешті дозволила собі те, що стримувала весь цей час.

Заплакати.

По її щоках одна за одною покотилися сльози. Вона більше не намагалася усміхатися, вдавати, що все гаразд, чи переконувати себе, що зможе впоратися з усім, якщо просто зробить ще один крок.

Цього разу не виходило.

Вона знала, куди їде. Знала, кого побачить і що, можливо, почує. Та від самого усвідомлення цього всередині все стискалося від болю.

До людини, без якої колись не уявляла свого життя.

До людини, якій довіряла.

До тієї, про яку тепер мусила запитати себе: *як ти могла? Навіщо?*

Амелія заплющила очі, але це не допомогло. Обличчя Деніз усе одно стояло перед нею. Спогади, слова, моменти, які ще зовсім недавно здавалися щирими, тепер боляче перепліталися з тим, що вона дізналася.

Невже все було брехнею?

Чи могла людина, яка колись дарувала їй тепло, приховувати за ним таку темряву?

Амелія не знала відповіді.

І саме це мучило її найбільше.

Навколо панувала тиша. Ніхто не наважувався підійти до неї. Не тому, що їм було байдуже, а тому, що кожен розумів: є біль, до якого не можна торкатися чужими словами. Біль, якому потрібно дозволити просто бути.

На коротку мить увесь світ ніби залишив Амелію саму.

І, можливо, саме зараз це було найкращим, що він міг для неї зробити.

Вона повільно витерла щоки долонею. Зробила глибокий вдих, намагаючись повернути собі бодай крихту самовладання, і попрямувала до автомобіля.

Керрі вже чекав на неї.

Амелія відчинила дверцята й мовчки сіла на заднє сидіння. Вона не дивилася ні на Керрі, ні на Зоріана, який перебував поруч. Лише відвернулася до вікна, ховаючи почервонілі очі.

Зоріан не поставив жодного запитання.

Керрі теж промовчав.

Вони не вимагали пояснень, не намагалися втішити її словами, які зараз усе одно нічого б не змінили.

Двигун тихо загуркотів.

Автомобіль рушив із місця.

Амелія дивилася на дорогу, що розгорталася за вікном, і стискала пальці на колінах. Вона не знала, що скаже, коли опиниться перед Деніз. Не знала, чи зможе подивитися їй в очі й поставити ті запитання, які розривали її зсередини.

Але їхала.

Бо іноді правда завдає такого болю, що хочеться втекти від неї якомога далі.

Та Амелія не могла втекти.

Не цього разу.