Раді Вас бачити!

Автомобіль зупинився біля маєтку.

Амелія ще кілька секунд дивилася у вікно, не наважуючись поворухнутися. Вона знала це місце. Колись тут її зустрічали з усмішкою, пригощали солодощами й дозволяли залишатися довше, ніж обіцяли батькам.

Тут вона почувалася бажаною гостею.

Тут жила Деніз.

— Ми можемо піти з тобою, — тихо промовила Керрі.

Амелія похитала головою.

— Ні. Я повинна поговорити з нею сама.

Зоріан уважно подивився на дівчину, але не став переконувати її. Лише ледь помітно кивнув.

Амелія відчинила дверцята й вийшла з автомобіля.

Кожен крок до будинку давався їй важче за попередній. У голові крутилися десятки запитань, але жодне не здавалося достатнім, щоб пояснити те, що вона відчувала.

Вона хотіла почути правду.

Навіть якщо ця правда завдасть їй ще більшого болю.

Двері відчинилися раніше, ніж Амелія встигла постукати.

На порозі стояла Деніз.

— Амеліє!

Її обличчя осяяла щира, як здавалося колись, радість. Жінка зробила крок уперед, простягаючи руки, ніби збиралася обійняти гостю.

Та Амелія залишилася нерухомою.

Усмішка Деніз повільно згасла.

— Щось трапилося, люба?

Амелія підняла на неї очі.

— Чому ти мені не розповіла?

Деніз завмерла.

— Про що?

— Не змушуй мене запитувати вдруге.

У голосі Амелії не було крику. Лише втома й біль, які вона більше не могла приховувати.

Деніз повільно опустила руки.

Кілька секунд вони дивилися одна на одну, а тоді жінка відступила, пропускаючи Амелію всередину.

— Проходь.

У вітальні все залишалося майже таким, як раніше. Ті самі меблі, картини, квіти у вазах. На столику лежала книга, яку Деніз колись читала Амелії вголос.

Дівчина мимоволі зупинилася біля неї.

Скільки теплих спогадів було пов'язано з цим будинком.

І як тепер дивитися на них, знаючи те, що вона знала?

— Сідай, — запропонувала Деніз.

Амелія не сіла.

— Це правда?

Жінка відвела погляд.

— Що саме ти хочеш почути?

— Що ти зробила. Кому ти завдала болю. Скільки дівчат постраждали через тебе.

Деніз заплющила очі.

На її обличчі більше не було тієї привітної усмішки, яку вона так уміло демонструвала іншим. Здавалося, разом із запитаннями Амелії руйнувалося все, за чим вона ховалася роками.

— Ти не знаєш усього, — нарешті промовила вона.

— Тоді розкажи.

— Амеліє…

— Будь ласка, — голос дівчини здригнувся. — Я не хочу почути ще одну брехню. Я хочу зрозуміти, хто ти насправді.

Деніз довго мовчала.

Потім повільно підійшла до фотографії, що стояла на комоді. На ній була маленька Амелія — усміхнена, з довірливим поглядом і руками, простягнутими до жінки, яка тримала її на руках.

Деніз торкнулася рамки.

— Коли я вперше побачила тебе маленькою, мені здалося, що я дивлюся на себе.

Амелія нічого не відповіла.

— Ти була схожа на мене в дитинстві. Не лише зовні. Ти так само дивилася на людей, так само раділа дрібницям. І я хотіла, щоб у тебе було все те, чого не було в мене.

— Що з тобою сталося?

Деніз гірко всміхнулася.

— Мені було сім років, коли я зрозуміла, що навіть у власному домі не кожна дитина має право почуватися в безпеці.

Вона зробила паузу, ніби вирішувала, чи вистачить їй сил продовжити.

— У мене була старша сестра. Хлоя. Вона вміла бути милою, коли цього вимагали обставини, але зі мною була зовсім іншою. Їй подобалося змушувати мене боятися. А батьки… вони воліли не помічати того, що відбувалося.

— Вони нічого не робили?

— Іноді бачили синці. Чули, як я плачу. Але завжди знаходили пояснення. Або просто наказували мені мовчати.

Деніз відпустила рамку.

— Одного разу я зголодніла й узяла шматочок хліба без дозволу. Здавалося б, дрібниця, правда?

Амелія відчула, як усередині все стискається.

— Хлоя побачила мене й відвела до кімнати для покарань.

— Кімнати для покарань?..

— Колись там зберігали музичні інструменти. Стіни були оббиті звукоізоляційними панелями, щоб звуки не заважали іншим мешканцям будинку. Але згодом ця кімната стала місцем, де ніхто не чув мене.

Деніз говорила дедалі тихіше.

— Я пам'ятаю двері. Пам'ятаю, як благала її зупинитися. Пам'ятаю, як сподівалася, що хтось почує. Але ніхто не прийшов.

Амелія дивилася на неї, не знаходячи слів.

Вона намагалася уявити маленьку Деніз, яка сиділа за столом із крихітним шматочком хліба, не підозрюючи, що навіть за таке її можуть покарати.

— А потім? — запитала Амелія.

— Потім мене забрали до дитячого будинку.

Деніз на мить заплющила очі.

— Я виросла. Навчилася посміхатися, розмовляти з людьми, бути тією, кому довіряють. Я хотіла допомагати дітям, хотіла, щоб жодна дитина не відчувала того, що відчувала я.

— Але ти почала завдавати їм болю, — тихо сказала Амелія.

Деніз різко повернулася до неї.

— Я не хотіла, щоб усе закінчилося саме так!

— Але закінчилося.

У цих словах не було злості. І саме тому вони прозвучали так боляче.

— Ти знала, що таке страх, Деніз. Знала, як це — чекати допомоги й не дочекатися. Як це — бути дитиною, яку ніхто не захищає. Як ти могла зробити те саме з іншими?

— Ти думаєш, я не знаю?!

Голос Деніз уперше зірвався.

— Ти думаєш, я не пам'ятаю кожної ночі, кожного крику, кожного разу, коли хотіла просто зникнути?! Я пам'ятаю все!

— Тоді чому?

Деніз замовкла.

Вона дивилася на Амелію, але, здавалося, бачила перед собою когось іншого.

— Коли я дивилася на тих дівчат, я бачила себе. Я хотіла змусити їх відчути те, що відчувала я. Хотіла, щоб вони зрозуміли…

— Що саме? — перебила її Амелія. — Що їм теж має бути боляче?

Деніз не відповіла.

— Ти могла допомогти їм, — продовжила Амелія, і на її очах знову заблищали сльози. — Могла дати їм те, чого сама не мала. Але натомість ти зробила їх жертвами.

— Я не можу змінити минуле, — прошепотіла Деніз.

— Ні. Не можеш.

Амелія витерла щоку.

— І я не можу зробити вигляд, що нічого не сталося. Я пам'ятаю тебе іншою. Пам'ятаю, як ти піклувалася про мене, як раділа моїм успіхам, як хотіла, щоб я була щасливою. І мені боляче від того, що все це тепер стоїть поруч із тим, що ти зробила.

Деніз опустила голову.

— Ти ненавидиш мене?

Амелія довго не відповідала.

— Я ненавиджу те, що ти зробила. І мені боляче за ту маленьку дівчинку, якою ти колись була. Але я не знаю, що тепер відчувати до жінки, якою ти стала.

Це була найчесніша відповідь, яку вона могла дати.

Деніз відвернулася. Вперше за довгий час вона не знайшла слів, якими можна було б захистити себе.

Амелія рушила до виходу.

— Амеліє…

Дівчина зупинилася, але не обернулася.

— Я справді любила тебе, — сказала Деніз. — Це не було брехнею.

Амелія заплющила очі.

Саме ці слова вона хотіла почути. І водночас вони завдавали їй нового болю.

— Я дуже хочу в це вірити, Деніз.

Вона вийшла, залишивши жінку саму серед знайомих речей і спогадів, які вже не могли повернути їй колишнє життя.

Біля автомобіля на Амелію чекали Керрі та Зоріан.

Вони не питали, що сталося.

Коли дівчина сіла в машину, Зоріан лише коротко глянув на неї, а Керрі завів двигун.

Амелія дивилася у вікно.

Вона дізналася правду про дитинство Деніз. Зрозуміла, звідки виріс її біль.

Але це не змінило головного.

Дівчата, яким Деніз завдала страждань, теж були дітьми. Вони теж заслуговували на захист.

І тепер Деніз мала відповісти за те, що зробила.

Не за те, ким була колись.

За те, ким вирішила стати.