Спочатку:
На сторінку книги
Амелія тихо постукала й прочинила двері.— Алісіє, я принесла тобі…
Слова завмерли на її губах.Біля високого вікна стояла незнайома дівчина.На ній була довга біла сукня з м'якими складками тканини, що спадали від плечей і збиралися на талії. Легкі рукави відкривали руки, а сріблясті прикраси виблискували в променях сонця. На шиї погойдувався кулон, який Амелія впізнала б серед тисяч інших.Довге червоне волосся хвилями спадало по спині, обрамляючи обличчя. Великий білий бант утримував частину пасом позаду, залишаючи решту вільно розсипатися по плечах.Дівчина була майже її ровесницею.Амелія повільно перевела погляд на її обличчя.Сірі очі з ледь помітним блакитним відтінком. Знайомий погляд. Та сама ледь помітна звичка трохи схиляти голову, коли вона хвилювалася.Амелія зробила крок уперед.— Алісія?..Дівчина всміхнулася.— Ти так дивишся, наче я привид.Амелія поставила принесені речі на найближчий столик і підійшла ближче. Її погляд ковзнув по обличчю Алісії, затримався на довгому волоссі, а тоді знову повернувся до очей.— Але… ти…— Подорослішала? — тихо підказала Алісія.Амелія кивнула, досі не знаходячи слів.Алісія опустила погляд на власні руки, наче й сама ще не до кінця звикла до змін.— Здається, моє тіло нарешті згадало, як це — жити, а не лише боротися за життя.Вона помовчала.
— Раніше мені здавалося, що я просто не встигатиму за іншими. Що всі дорослішатимуть, змінюватимуться, будуватимуть своє майбутнє, а я залишатимуся на тому самому місці.Її пальці несміливо торкнулися білого рукава.— Я навіть не знала, як виглядатиму, коли виросту.Амелія відчула, як до горла підступив клубок.Вона стільки разів уявляла, яким буде майбутнє Алісії. Але жодного разу не замислювалася, наскільки боляче самій Алісії було не мати впевненості, що це майбутнє взагалі на неї чекає.— Ти прекрасна, — нарешті промовила Амелія.Алісія засміялася, хоча в її очах заблищали сльози.— Ти й раніше так казала.— Бо це правда. Просто тепер я можу дивитися на тебе й уявляти, як ми разом дорослішатимемо.На мить Алісія завмерла.А потім обійняла її.Міцно, по-справжньому, ховаючи обличчя в її плечі.— Я так боялася, що не встигну, — прошепотіла вона.Амелія обійняла її у відповідь.— Тепер у тебе є час.І, мабуть, саме ці слова стали для Алісії найдорожчими.Не запевнення, що вона гарна. Не захоплення її новою зовнішністю. А проста можливість повірити, що попереду на неї чекає життя, у якому вона матиме право змінюватися, дорослішати, мріяти й бути поруч із тими, кого любить.Вона нарешті не відставала від часу.Вона знову йшла з ним поруч. ❤️
