Спочатку:
На сторінку книги
Срібна піщинка покотилася до дверей.
Амелія завмерла.
За дверима хтось стояв.
— Хто ви? — голосно запитала вона.
Відповіді не було.
Дверна ручка повільно опустилася.
На порозі з'явилася висока постать у білому плащі. Обличчя приховував каптур, а довгі пальці були неприродно блідими.
Амелія мимоволі відступила.
— Я запитала, хто ви.
Незнайомець нахилив голову.
— Неможливо…
Його голос звучав так, наче одночасно говорили кілька людей.
— Що неможливо?
Постать зробила крок уперед.
І раптом зупинилася.
Родинна прикраса на шиї Амелії спалахнула срібним світлом.
Білий плащ затремтів.
— Відійди від нас, — прошепотіла істота.
Амелія насупилася.
— Це мій будинок.
— Ти не розумієш. Ти не повинна існувати.
— Перепрошую?!
Істота різко схопилася за груди. З-під каптура вирвався приглушений крик. На її пальцях проступили темні тріщини, а біла тканина почала вкриватися чорними плямами.
Амелія навіть не торкнулася її.
Вона лише стояла й дивилася.
Незнайомець відступив, уперше виявивши справжній страх.
— Що ти таке?!
— Я Амелія. А тепер поясніть, чому ви вдерлися до мого дому!
Та істота вже відступала в коридор.
Перед тим як зникнути, вона вимовила слова, від яких у дівчини похололо всередині:
— Зоріан приховував тебе від нас…
Прикраса згасла.
Амелія залишилася сама.
Але лише на мить.
Годинник у вітальні знову пробив північ, хоча насправді до неї залишалося ще багато годин.
І з його глибини пролунав голос дідуся:
— Амеліє, тепер вони знають, що ти існуєш. Не довіряй тому
, хто прийде до тебе наступним. Навіть якщо він матиме людське обличчя.
