Спочатку:
На сторінку книги
-Бо серед них може бути той, хто бреше.
У кімнаті запала тиша.
Амелія повільно перевела погляд на Сару.
— Ти зараз серйозно?
— Абсолютно.
— Чудово. Просто чудово. Я тільки почала звикати до того, що бачу привидів, а тепер виявляється, що серед них ще й брехуни є.
— Амеліє, — тихо озвалася Емма.
— Ні, ти не розумієш. Я навіть із живими людьми не завжди можу розібратися, а тут ще й мертві зі своїми секретами!
Лія потерла перенісся.
— Можна я просто прокинуся завтра й виявлю, що все це був якийсь дивний сон?
— Можна, — відповіла Сара. — Але я б на твоєму місці не розраховувала.
— Дякую, сестричко. Дуже підтримала.
Амелія вже відкрила рота, щоб щось сказати, коли раптом почула тихий скрип.
Усі четверо одночасно повернули голови до вхідних дверей.
Двері повільно відчинилися самі.
Без протягу. Без чиєїсь руки на ручці.
Просто взяли й відчинилися.
Амелія завмерла.
— Ні, — тихо промовила вона.
— Що «ні»? — пошепки запитала Лія.
— Що б там не було, я сьогодні більше ні з ким не знайомлюся.
— А якщо це хтось знайомий? — уточнила Сара.
— Тоді передай йому, що мене немає вдома.
З коридору долинув жіночий голос:
— Чудово. А я вже думала, що мене тут ніхто не чекає.
До кімнати неквапливо зайшла літня жінка.
Вона мала такий вигляд, ніби щойно повернулася з прогулянки, а не з місця, звідки звичайні люди зазвичай не повертаються. Її погляд ковзнув по присутніх, затримався на Лії, потім на Сарі й нарешті зупинився на Амелії.
На обличчі жінки з'явилася усмішка.
— О, а компанія у вас сьогодні чимала. І всі такі серйозні. Хтось помер чи просто чай закінчився?
Лія заплющила очі.
— Бабусю…
— Що «бабусю»? Я ще нічого не зробила.
— Ти взагалі померла.
— Дякую, люба. А я все гадала, чому в мене останнім часом такий поганий апетит.
Амелія мимоволі пирснула, але відразу прикрила рот долонею.
Жінка перевела на неї погляд.
— А ти, мабуть, Амелія?
Усмішка повільно зникла з обличчя бабусі. Вона уважніше придивилася до дівчини, ніби намагалася розгледіти за її рисами когось іншого.
— Господи… — ледь чутно промовила вона.
Амелія напружилася.
— Що таке?
Бабуся зробила кілька кроків до неї.
— Амеліє… ти так схожа на неї.
Вона замовкла, не відводячи погляду.
— І дар, який та передала тобі…
Амелія відчула, як усередині все похололо.
— На кого схожа? Який дар?
Бабуся лише сумно всміхнулася.
— Ох, дитино. Якби ж то я могла розповісти тобі все за один вечір.
— А що заважає?
— Ти ще не допила свій чай.
— Я взагалі його не пила!
— Як ти збираєшся розплутувати таємниці мертвих, якщо навіть із чаєм не можеш упоратися?
Амелія вже хотіла щось відповісти, коли з коридору знову почувся тихий скрип.
Усі повернули голови до дверей.
Амелія повільно видихнула.
— Мені здається, що більше ці двері закриватися не будуть.
Двері справді знову відчинилися самі.
На порозі стояла дівчина у білій сукні.
Амелія кілька секунд мовчки дивилася на неї.
Потім перевела погляд на бабусю.
— Я не проти чаю, — тихо сказала вона. — Але, може, спочатку розберемося з усіма, хто сьогодні вирішив до нас завітати?
Бабуся усміхнулася.
— Ось бачиш. А я казала, що чай тобі знадобиться.
Дівчина в білій сукні несміливо ступила до кімнати.
— Ви… мене бачите?
Амелія кивнула.
— Так.
Дівчина полегшено видихнула.
— Тоді, будь ласка… допоможіть мені.
Амелія вже хотіла запитати, що сталося, але погляд дівчини опустився на її власну білу сукню.
— Я не можу знайти свого нареченого.
Усмішка зникла з її обличчя.
— Він загинув разом зі мною в автомобільній аварії. Я точно знаю, що він помер… але не можу його знайти.
Амелія переглянулася з Лією.
Схоже, чай міг почекати.
