Раді Вас бачити!

-Тому я не могла з нею зустрітися, — тихо промовила Лілі.

Амелія різко повернулася до неї.

— Що ти сказала?

— Що не могла з нею зустрітися. Тепер зрозуміло чому.

— Лілі, ти взагалі себе чуєш? Тут був будинок!

— Амеліє, тут завжди був парк.

— Ні! Ми проходили повз нього сьогодні! Я бачила житловий комплекс! Там були балкони, вікна, машини біля входу! Я навіть пам’ятаю, як ми обходили чоловіка, який виходив із під’їзду!

Лілі насупилася, переводячи погляд із подруги на парк.

— Але я нічого такого не пам’ятаю.

— Тому що ти не розумієш! — Амелія роздратовано провела рукою по волоссю. — Я теж не розумію, що відбувається, але я не вигадала цілий будинок!

Вона замовкла.

Десь неподалік сміялися діти. Листя тихо шелестіло над головою, а сонячне світло пробивалося крізь крони дерев.

Звичайний парк.

Місце, де ще кілька годин тому, принаймні в її пам’яті, стояв житловий комплекс.

— Гаразд, — нарешті промовила Лілі. — Давай трохи посидимо. Ти зблідла.

Амелія хотіла заперечити, але раптом помітила жінку на сусідній лавці.

Та читала книжку, підклавши під лікоть невелику сумочку. На вигляд їй було років п’ятдесят. Темне волосся з кількома сріблястими пасмами спадало на плечі, а риси обличчя здавалися Амелії дивно знайомими.

Не просто знайомими.

Жінка мала її очі. Таку саму лінію брів, форму губ і навіть звичку ледь помітно хмуритися, коли зосереджувалася на читанні.

Амелія мимоволі сповільнила крок.

Жінка підняла голову.

Їхні погляди зустрілися.

Книжка повільно опустилася на коліна незнайомки.

— Ні… — прошепотіла вона.

Амелія зупинилася.

— Перепрошую?

Жінка підвелася. Вона дивилася на Амелію так, наче перед нею з’явилася людина, яку вона давно поховала у власних спогадах.

— Як тебе звати? — запитала вона.

Амелія насторожилася.

— Амелія.

Жінка зблідла.

Її губи ледь помітно затремтіли, а в очах з’явилося щось таке, чого Амелія зовсім не очікувала побачити в незнайомки.

Біль.

Полегшення.

І впізнавання.

— Амелія… — повторила вона, ніби перевіряла, чи справді ще пам’ятає це ім’я.

— Ми знайомі?

Жінка не відповіла відразу. Вона підійшла ближче, роздивляючись обличчя дівчини, але так і не наважилася торкнутися її.

— Ти неймовірно схожа на неї.

— На кого?

Жінка заплющила очі на мить.

— На свою бабусю. Ні… — Вона похитала головою, ніби виправляючи саму себе. — На її матір.

Амелія відчула, як у грудях щось стислося.

— Що?

— Я не можу помилятися. Ці очі… Це обличчя…

Жінка раптом усміхнулася, але усмішка вийшла сумною.

— Скільки часу минуло…

— Вибачте, але я вас не розумію.

— Звісно, не розумієш.

Незнайомка опустила погляд, а тоді знову подивилася на неї.

— Мене звати Імір.

Амелія мовчала, чекаючи продовження.

— І я твоя прабабуся.

Світ ніби зупинився.

— Моя… хто?

— Прабабуся, дитино.

Амелія нервово засміялася.

— Це якийсь жарт?

— Хотіла б я, щоб це був жарт.

— Але це неможливо! — Амелія відступила на крок. — Ви виглядаєте максимум на п’ятдесят! А я навіть не знала, що…

Вона замовкла, усвідомивши, що не може закінчити речення. Надто багато запитань раптом виникло в голові.

Чому вона ніколи не чула про Імір?

Чому ця незнайома жінка впізнала її з першого погляду?

І звідки вона знає її родину?

Імір уважно подивилася на Амелію.

— Ти нічого не знаєш, так?

Амелія повільно похитала головою.

— Тоді нам доведеться поговорити.

Жінка перевела погляд на Лілі, яка весь цей час стояла трохи осторонь, не приховуючи здивування.

— Але не тут.

— Чому? — запитала Амелія.

Імір глянула на дерева, на доріжки, на людей, що прогулювалися парком.

— Тому що час тут давно перестав бути тим, чим повинен бути.

Вона знову подивилася на Амелію.

— А якщо ти вже почала бачити те, що приховано від інших, значить, щось змінилося.

Імір простягнула їй руку.

— Ходімо, моя дівчинко. Я розповім тобі те, що мала розповісти багато років