Раді Вас бачити!

-Астрал населяють люди з різними здібностями. У кожного свій дар, своя особливість. Хтось може керувати предметами, хтось переміщується на відстань, а хтось здатний чути думки інших.— А якщо людина не має здібностей?— Таке трапляється. Але це рідкість.Амелія згадала Лілі й мимоволі глянула в її бік.Подруга саме розглядала наступне печиво.— Який дар у нашої родини?На обличчі Імір з'явилася особлива усмішка.— Ми бачимо мертвих. І тих, хто опинився між світами.Амелія відчула, як усередині щось стислося.Привиди.Душі, які приходили до неї за допомогою. Ті, з ким вона розмовляла, кому готувала улюблені страви й чиї історії зберігала в пам'яті.— Але це ще не все, — продовжила Імір. — У нашого дару є друга сторона. У присутності когось із нашого роду привиди можуть ненадовго відчути себе живими. Вони здатні відчувати смак, запахи, навіть їсти.Амелія застигла.— Ти хочеш сказати…— Що те, що ти робиш для них, не випадковість, дитино. Це частина твого дару.На кухні запала тиша.Лілі повільно поклала печиво на тарілку, прислухаючись до розмови.А Імір підвелася й підійшла до холодильника.

Амелія дивилася на пиріг.Золотава скоринка. Ледь помітний візерунок із тіста. Аромат, який вона впізнала ще до того, як Імір розрізала його.— Я пам’ятаю цей смак, — прошепотіла Амелія.Імір уважно подивилася на неї.— Справді?— Трохи. Я була зовсім маленькою, коли бабусі не стало. Пам’ятаю лише уривки… Її голос. Кухню. Як вона давала мені щось солодке, коли думала, що мама не бачить.Амелія ледь усміхнулася крізь сльози.— Мабуть, я тоді була страшенно хитрою.— Діти завжди знаходять спосіб отримати солодощі, — тихо засміялася Імір.Амелія знову подивилася на пиріг.— Але я не розумію, звідки ви знаєте цей рецепт.Усмішка повільно зникла з обличчя Імір.— Бо його готували задовго до твого народження, дитино.Вона зробила невелику паузу.— І я ніколи не думала, що колись зможу пригостити ним тебе.Амелія підняла на неї очі.— Чому?Імір не відповіла відразу. Лише подивилася на старі фотографії, що висіли на стіні.— Тому що час забрав у нашої родини значно більше, ніж ти можеш уявити ,а Лілі не з цього світу ,він її не сприймає тому її ніхто не бачить, тільки люди з нашого роду.

Імір відклала чашку з чаєм і зосереджено подивилася на Лілі.

— Ти жива, Лілі. Того дня Астрал тебе врятував. Автомобіль мав тебе вбити, але з невідомої мені причини ти опинилася тут, а твоє тіло замінив манекен.

Лілі перестала дихати.

Принаймні їй так здалося.

— Що?.. — ледь чутно видихнула вона.

Її пальці мимоволі стиснули край столу. Вона дивилася на Імір, але слова ніби не доходили до свідомості. Жива.

Це слово відлунювало в голові, розбиваючи на друзки все, у що вона встигла повірити за останні дні.

— Ні… Стривайте. Ви хочете сказати, що моє тіло… що я насправді не померла?

Голос зрадницьки затремтів. Лілі нервово засміялася, але сміх урвався, так і не ставши справжнім. Вона притиснула долоню до рота, намагаючись стримати емоції, які накотилися надто раптово.

Вона згадала удар. Страх. Ту мить, коли все мало закінчитися.

А потім — порожнечу, незнайомий світ і відчуття, ніби її власне життя залишилося десь далеко, за зачиненими дверима.

Увесь цей час вона навіть не знала, чи існує ще її тіло. Чи хтось знайшов його. Чи хтось плакав за нею. Чи вважали її мертвою ті, кого вона залишила позаду.

— Я можу повернутися? — запитала Лілі.

Цього разу в її голосі було стільки надії, що навіть Амелія мимоволі повернулася до неї.

— Я можу знову побачити свій дім? Поговорити з близькими? Пояснити їм, що я жива?

Останні слова зламалися. Сльози покотилися по її щоках, і Лілі поспіхом витерла їх, наче соромилася власної слабкості.

Але вона більше не могла вдавати, що їй не страшно.

— Боже… — прошепотіла вона, затуливши обличчя руками. — Вони ж можуть думати, що я померла…

Її плечі здригнулися. У голові вже поставали десятки запитань, одне болючіше за інше. Скільки часу минуло там? Чи хтось шукав її? Чи не сталося чогось жахливого, поки вона була тут?

І найстрашніше — вона не знала відповідей.

Імір не перебивала її. Вона дала Лілі час усвідомити почуте, а тоді тихо промовила:

— Сьогодні я не дам вам відповідей на всі запитання. Але ти маєш знати: Амелія сильніша за мене. І навіть за мою доньку. Скоро Астрал поверне вас назад. А з часом Амелія зможе приходити до мене, коли сама цього захоче. Пророцтво писало саме про неї.

Лілі повільно опустила руки. Її очі все ще блищали від сліз, але тепер у них з’явилося щось нове — слабка, крихка надія.

Вона повернулася до Амелії, ніби лише зараз по-справжньому усвідомила, що вони переживають це разом.

— Амеліє… ти чула? — прошепотіла вона. — Я жива.

Вона вимовила це ще раз, уже тихіше, наче боялася, що варто їй замовкнути — і правда зникне.

— Я жива…

І цього разу сльози полилися сильніше. Але тепер серед болю було й полегшення. Вона ще не знала, як повернеться додому, не розуміла, чому опинилася в Астралі й чому її тіло замінив манекен. Проте вперше за весь цей час у неї з’явилося те, за що можна було триматися.

Можливість повернутися.

Імір перевела погляд на Амелію. Її обличчя пом’якшало, а в очах з’явилася ніжність, яку неможливо було сплутати ні з чим іншим.

— Я тебе люблю, моя люба правнучко.

Амелія не встигла відповісти.

Світ на мить потемнів.

Лілі завмерла, досі намагаючись осмислити почуте. А Амелія розгублено дістала телефон і поглянула на екран

.

Три дні.

Відтоді, як вони залишили свій світ, минуло вже три дні.