Спочатку:
На сторінку книги
Грозове небо стрімко затягнуло місто темними хмарами. Ще мить тому лише зрідка падали поодинокі краплі, а вже за кілька секунд на землю обрушилася справжня злива.
Амелія зовсім не очікувала такої погоди. Не маючи ні парасольки, ні бажання промокнути до нитки, дівчина перебігла дорогу й забігла до найближчого магазину.
Тепле повітря огорнуло її, позбавляючи відчуття холоду, що встигло пробратися під одяг. Усередині пахло свіжою випічкою, кавою та чимось солодким.
Саме те місце, де хотілося затриматися, поки негода не вщухне.
Вона струсила краплі з волосся й озирнулася. Магазин швидко наповнювався людьми, які, так само як і вона, шукали порятунку від дощу. Хтось поспіхом розмовляв телефоном, хтось роздратовано дивився у вікно, а дехто вже встиг зайняти місце за невеликим столиком.
Дівчина попрямувала до апарата самообслуговування.
Взяла паперовий стаканчик, встановила його під носиком кавомашини й обрала латте. Кілька натискань на екрані, оплата — і залишалося лише дочекатися, поки напій приготується.
Вона сперлася стегном об стійку й мимоволі прислухалася до звуків навколо. Дощ гучно барабанив по склу, десь неподалік дзенькнув дверний дзвіночок, а кавомашина тихо загуділа, наповнюючи приміщення знайомим ароматом кави.
Поки напій готувався, дівчина скористалася нагодою й уважніше роздивилася магазин.
Людей ставало дедалі більше. Біля входу хтось намагався скласти мокру парасольку, чоловік у темному пальті струшував воду з рукавів, а молода пара тихо сміялася, розглядаючи одне одного після невдалої спроби добігти під дощем.
Звичайний день. Звичайні люди. І негода, яка ненадовго змусила незнайомців опинитися під одним дахом.
Нарешті кавомашина подала сигнал.
Дівчина забрала стаканчик, обережно тримаючи його обома руками, і знайшла вільний стілець біля вікна.
Вмостившись зручніше, вона зробила перший ковток.
Гаряче латте приємно зігріло зсередини. Вона заплющила очі на кілька секунд, насолоджуючись смаком і рідкісною можливістю нікуди не поспішати.
За склом розмивалися обриси вулиці. Вода стікала по вікну довгими звивистими доріжками, перетворюючи вогні світлофорів на кольорові плями.
Дівчина знову піднесла стаканчик до губ.
Можливо, злива триватиме ще десять хвилин. Можливо, цілу годину.
Вперше за весь день їй було байдуже.
Вона просто сиділа, пила своє латте й дивилася, як місто зникає за дощовою завісою.
Погляд Амелії зупинився на дівчині, яка стояла неподалік.
Точніше, на тому, що вона була трохи прозорою.
Крізь її постать ледь помітно проступали обриси людей, які проходили позаду. Дівчина, здавалося, цього навіть не помічала. Вона повільно оглядала відвідувачів, затримуючи погляд на кожному обличчі, ніби когось шукала.
Амелія тихо зітхнула.
Знайома історія.
Вона поставила стаканчик із латте на стіл, дістала бездротові навушники й одягнула їх. Для сторонніх це мало виглядати так, наче вона збирається комусь зателефонувати.
— Так, я вже тут, — промовила Амелія, вдаючи телефонну розмову.
Дівчина саме повернулася в її бік.
Амелія ледь помітно поманила її рукою, а коли та підійшла ближче, простягнула долоню й обережно торкнулася її зап'ястка.
Незнайомка здригнулася й різко обернулася до неї.
— Ой! Я не очікувала, що хтось може мене налякати!
Вона приклала руку до грудей, а тоді засміялася, трохи ніяково усміхаючись Амелії.
Та ледь стримала усмішку у відповідь.
— Вибач. Не хотіла тебе лякати.
Дівчина уважно подивилася на неї. Спочатку з цікавістю, потім із неприхованим здивуванням.
— Ти мене бачиш?
Амелія нахилила голову.
— А ти думала, що стоїш тут невидимкою?
— Ну… зазвичай так і є.
У її голосі промайнуло щось таке, від чого усмішка Амелії стала трохи м'якшою.
Вона посунула стаканчик із латте, звільняючи місце навпроти себе.
— Хочеш сісти? Розкажеш, кого шукаєш.
Дівчина на мить завмерла, наче не могла повірити, що її справді запрошують.
А потім повільно кивнула.
— Я шукаю одну людину.
Амелія подумки зітхнула.
Здається, її спокійна перерва на каву щойно закінчилася.
— Я шукаю одну людину. Вона мала вже бути тут, — розгублено промовила дівчина. — Мене звати Лілі. Рівно рік тому мене збила машина. Після цього моя найкраща подруга почала приходити сюди кілька разів на місяць. Ми завжди замовляли наші улюблені тістечка й довго розмовляли.
Лілі ледь усміхнулася, дивлячись на столик біля вікна.
— Вона продовжувала приходити сюди навіть тоді, коли мене вже не стало. Думаю, це її спосіб зберегти пам'ять про нашу дружбу.
Її усмішка поступово згасла.
— А сьогодні особливий день. Річниця тієї аварії. Я думала, що вона теж прийде…
Амелія мовчки дивилася на неї.
Не ставлячи більше запитань, вона дістала телефон і почала шукати новини про аварію, яка сталася рівно рік тому.
