Раді Вас бачити!

Крісло-качалка ледь чутно поскрипувало, погойдуючись від нічного вітру.

Амелія спала, поклавши голову набік. Книга лежала на її колінах, а пасмо темного волосся впало на обличчя.

Ніч була напрочуд тихою.

Навіть цвіркуни десь у траві раптом замовкли.

Над будинком мерехтіли зорі, та одна з них спалахнула яскравіше за інші.

А потім зникла.

Амелія поворухнулася уві сні.

Їй наснилося, що вона стоїть посеред незнайомого лісу. Під ногами лежав сріблястий туман, а дерева здавалися такими старими, ніби росли тут ще до появи самого часу.

— Ти довго спала.

Дівчина різко обернулася.

Неподалік стояв чоловік.

Високий, із темним волоссям, у довгому пальті. Його обличчя здавалося дивно знайомим, хоча Амелія була певна, що ніколи його не бачила.

— Хто ви? — запитала вона.

Чоловік не відповів одразу. Він розглядав її так, ніби намагався впевнитися, що перед ним справді жива людина.

— Отже, це ти.

— Перепрошую?

Він ледь усміхнувся.

— Ти дуже схожа на неї.

— На кого?

Чоловік підняв руку, але не встиг нічого сказати.

Між деревами спалахнуло світло.

Він відразу повернув голову, і його обличчя змінилося.

— Ні. Тільки не зараз…

— Що відбувається?

— Слухай мене уважно, Амеліє. Коли прокинешся, знайди стару фотографію своєї бабусі. Не ту, де вона сама. Ту, на якій вона стоїть поруч із чоловіком.

Амелія відчула, як усередині все похололо.

— Звідки ви знаєте моє ім'я?

Чоловік зробив крок до неї.

— Тому що я…

Його голос раптом урвався.

Ліс здригнувся. Туман закрутився навколо їхніх ніг, а між деревами з'явилася темна тріщина, наче хтось розірвав саму тканину простору.

Чоловік відступив.

— Він знайшов мене.

— Хто?!

Той подивився на Амелію востаннє.

— Передай Сельвії, що я не забув обіцянку.

І зник.

Амелія прокинулася так різко, що книга впала на землю.

Вона судомно вдихнула й озирнулася.

Тераса. Крісло. Нічне небо.

Усе було на своїх місцях.

Майже все.

На сторінці розгорнутої книги лежав маленький сріблястий листок, якого раніше там не було.

Амелія обережно взяла його в пальці.

Він був холодним.

А коли дівчина піднесла його ближче до світла, на поверхні проступили тонкі слова:

«Я повернуся за тобою, коли відкриється шлях».

Амелія завмерла.

А потім повільно підвела погляд до зоряного неба.

Маленька й Велика Ведмедиці все ще були на своїх місцях.

Але між ними тепер мерехтіла ще одна зоря.

Та сама, що зникла перед її сном.

І цього разу Амелія була певна: вона дивилася просто на неї.