Раді Вас бачити!

Дощ за вікном поступово слабшав.

У вітальні панувала незвична тиша. Ніхто не поспішав ставити Лілі нові запитання. Після всього, що вона дізналася, їй потрібен був час, аби бодай трохи звикнути до думки, що десять років її життя зникли.

Сельвія сиділа в кріслі навпроти, підібгавши під себе ноги. На вигляд їй можна було дати років сорок, хоча ще зовсім недавно вона була бабусею, яку всі звикли бачити значно старшою.

Вона мовчала вже доволі довго.

Надто довго, щоб це було просто задумливістю.

— Сельвіє? — першою озвалася Лія. — Ти щось зрозуміла?

Жінка не відразу відповіла. Її погляд зупинився на Лілі.

— Скажіть мені одну річ. Коли ви всі вперше дізналися, що Лілі загинула, ви пам'ятали її похорон?

Лілі повільно підвела голову.

— Який похорон?

— Не ти, люба. Я питаю інших.

Амелія насупилася.

— Наскільки я зрозуміла, поховали манекен. Усі були переконані, що це тіло Лілі.

— Саме так, — кивнула Сельвія. — А тепер подумайте. Десять років тому Лілі зникла. Її тіло не знайшли, але згодом відбувся похорон. Люди оплакували її, жили далі, пристосовувалися до втрати. А тепер вона сидить перед нами. Жива. Справжня.

— І що з цього? — тихо запитала Лія.

Сельвія сперлася ліктями на підлокітники.

— А те, що світ не любить суперечностей.

У кімнаті стало ще тихіше.

— Поясни, — попросила Амелія.

— Якщо Лілі повернулася, але водночас для всіх вона десять років була мертвою, виникає проблема. Не можна просто взяти й повернути людину до життя, залишивши все навколо без змін. Надто багато людей пам'ятають її смерть. Надто багато подій відбулося після неї.

Сельвія перевела погляд на Лілі.

— Тому я думаю, що світ спробував усе виправити.

— Виправити? — перепитала дівчина.

— Так. Не повернути час назад. Не воскресити тебе у звичному розумінні. А зробити так, щоб твоє повернення не руйнувало того, що вже існує.

Амелія повільно випросталася.

— Ти хочеш сказати, що світ змінив спогади людей?

— Саме це я й хочу сказати.

Лія похитала головою.

— Але це неможливо. Спогади — це частина нас. Світ не може просто взяти й переписати їх!

— А якщо може? — запитала Сельвія. — Якщо існує сила, яка стоїть вище за наші уявлення про життя та смерть?

Вона зробила паузу.

— Подумайте про манекен. Він не був Лілі. Але його поховали так, ніби це була вона. Світ отримав підтвердження її смерті, хоча справжня Лілі перебувала зовсім в іншому місці. Десять років ця помилка залишалася частиною людських спогадів. А потім Лілі повернулася.

— І світ не зміг залишити все як було, — прошепотіла Амелія.

— Так. Він мав два варіанти. Або допустити, щоб одна людина одночасно вважалася мертвою й жила серед інших, або змінити те, що люди пам'ятали.

— Але чому тоді я не пам'ятаю цих десяти років? — запитала Лілі. — Чому для мене все ніби обірвалося?

Сельвія сумно всміхнулася.

— Можливо, тому, що тебе не було в тому світі, де час ішов для всіх інших. Ти не прожила ці десять років так, як прожили їх вони. Ти не могла отримати спогади про події, яких для тебе не існувало.

Лілі стиснула пальці.

— А люди, яких я знала?

— Ось тут усе стає складніше.

Сельвія замовкла, добираючи слова.

— Я припускаю, що світ не просто стер тебе з чужих спогадів. Він створив заміну. Штучні спогади про життя, у якому тебе не було. Можливо, навіть про людей, які мали з'явитися в житті тих, хто тебе знав, замість тебе. Про зустрічі, розмови, близькість, сварки. Про цілі роки, які люди тепер пам'ятають як справжні.

— Тобто… — Лія зблідла. — Люди могли любити когось, хто взагалі не мав бути в їхньому житті?

— Або пам'ятати події, які ніколи не відбувалися, — відповіла Сельвія. — Для них ці спогади справжні. Вони не вигадують. Вони не брешуть. Вони просто не знають, що колись усе було інакше.

Лілі дивилася на неї, не кліпаючи.

Усередині неї щось повільно стискалося.

Десять років.

Десять років, яких вона не пам'ятала.

Десять років, які інші люди прожили без неї.

А якщо вони не просто забули її?

Якщо вони пам'ятали когось іншого на її місці?

— Тоді як зрозуміти, які спогади справжні? — нарешті запитала вона.

Сельвія не відповіла відразу.

— Не знаю, люба.

Ця чесність чомусь налякала Лілі сильніше за всі попередні припущення.

— Але є дещо, що мене непокоїть, — продовжила Сельвія. — Якщо світ справді створив нові спогади, щоб приховати твою відсутність, то він мав зробити це не лише для твоїх рідних. Він мав змінити спогади кожного, хто міг би помітити суперечність.

— Усієї родини? — запитала Амелія.

— Можливо. Друзів. Знайомих. Навіть тих, хто зустрічав Лілі лише раз. Інакше рано чи пізно хтось поставив би запитання, на яке не існувало б відповіді.

Амелія опустила очі.

— Тому ніхто не помітив, що її не вистачає…

— Саме так.

— Але ж я її бачу, — раптом сказала Амелія. — І Лілі бачить нас. Ми всі пам'ятаємо те, що сталося зараз. Невже світ не змінив і наші спогади?

Сельвія уважно подивилася на неї.

— Можливо, твій дар має до цього стосунок.

— Мій дар?

— Ти бачиш тих, кого інші не можуть бачити. Ти відчуваєш межу між життям і смертю. Твоя присутність дозволяє душам торкатися світу, відчувати його, навіть смакувати їжу. Ти сама є винятком із правил, які інші вважають непорушними.

Вона нахилилася вперед.

— А що, коли твій дар дозволяє тобі бачити не тільки тих, хто перебуває між світами, а й те, що світ намагається приховати?

Амелія завмерла.

Ця думка була настільки несподіваною, що вона навіть не знайшла, що відповісти.

Лілі ж повільно підвелася.

— Тоді я хочу знати правду.

Усі подивилися на неї.

— Я не хочу, щоб хтось казав мені, ніби все добре, якщо це не так. Я не хочу приймати чужі спогади за своє життя. І не хочу, щоб люди, яких я любила, дивилися на мене й не пам'ятали, ким я для них була.

Голос її затремтів, але вона не відвела погляду.

— Якщо світ вирішив, що мене не існувало, я хочу зрозуміти чому. Якщо він створив інше життя для тих, кого я знала, я хочу дізнатися, що саме він змінив.

Амелія підійшла до неї й обережно взяла за руку.

— Ти не будеш шукати відповіді сама.

Лілі глянула на неї.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Сельвія підвелася. Її молоде обличчя на мить здалося напрочуд втомленим.

— Тоді нам доведеться почати з найпростішого, — сказала вона. — Зі спогадів, які залишилися незмінними.

— А як ми зрозуміємо, що вони незмінні? — запитала Лія.

Сельвія подивилася на неї й похитала головою.

— Поки що ніяк.

За вікном останні краплі дощу скотилися по склу.

І ніхто з них не помітив, як на мить відображення у вікні змінилося.

Лілі стояла поруч з Амелією.

Але за її спиною, там, де мала

бути порожнеча, виднівся силует незнайомої дівчини.

Він зник раніше, ніж хтось устиг його розгледіти.

Ніби сам світ почув їхню розмову.

І не хотів, щоб вони дізналися більше.