Спочатку:
На сторінку книги
Амелія саме прикрашала торт кремом, коли Деніза раптом замовкла.
Усмішка повільно зникла з її обличчя.
— Амеліє…
— Якщо ви зараз скажете, що я неправильно тримаю кондитерський мішок, то я нагадаю вам, хто з нас двох узагалі вміє пекти.
— Я серйозно.
Амелія підвела голову.
У голосі Денізи з'явилося щось незвичне. Жінка дивилася не на торт, а кудись убік, ніби прислухалася до звуку, якого Амелія не могла почути.
— Що сталося?
— Хтось іде.
— До нас?
— Схоже на те.
Амелія поклала кондитерський мішок на стіл і повернулася до дверей кухні.
— Якщо це знову хтось із моїх знайомих, я присягаюся, що сьогодні нікому не допомагатиму. У мене вихідний.
— Ти говорила це минулого тижня.
— І що? Я маю право спробувати ще раз!
Деніза ледь усміхнулася.
А наступної миті до кухні влетіла маленька дівчинка.
Вона була напівпрозорою, з розкуйовдженим волоссям і величезними наляканими очима. Дівчинка ледве не перечепилася через поріг, але швидко оговталася й кинулася до Амелії.
— Допоможи! Будь ласка, допоможи їй!
Амелія миттєво забула про торт.
Вона присіла перед дівчинкою, намагаючись зустрітися з нею поглядом.
— Заспокойся. Як тебе звати?
— Це неважливо! Там дівчина… Вона ще жива! Я не хочу, щоб вона померла!
Голос привидки зірвався.
Її маленькі плечі затремтіли, а на щоках заблищали сльози.
Амелія обережно простягнула руку, дозволяючи дівчинці самій вирішити, чи хоче вона доторкнутися до неї.
— Послухай мене. Я допоможу. Але мені потрібно знати, що сталося.
— Її забрала одна жінка…
Деніза, яка досі стояла біля столу, повільно випросталася.
— Яка жінка, люба?
Дівчинка здригнулася, почувши чужий голос, і сховалася за Амелією.
— Вона погана…
— Чому ти так думаєш? — тихо запитала Амелія.
— Бо вона зробила це зі мною.
На кухні запала тиша.
Амелія відчула, як усередині щось неприємно стислося.
— Вона тебе вбила?
Дівчинка кивнула.
— А тепер хоче зробити те саме з іншою дівчиною. Я бачила, куди вона її відвезла. Я намагалася покликати на допомогу, але ніхто мене не чув. Ніхто не бачив…
Вона схлипнула.
— Усі кажуть, що та жінка добра. Вона допомагає дітям. Купує нам подарунки, приїжджає до дитячого будинку, усміхається… Дорослі її люблять.
Амелія повільно підвелася.
Тепер у її погляді не залишилося й сліду ранкової сонливості.
— Як її звати?
Дівчинка назвала ім'я.
Амелія завмерла.
Навіть Деніза, яка не могла почути биття її серця, помітила, як змінився її вираз обличчя.
— Ти її знаєш? — запитала вона.
— Знаю, хто вона така, — відповіла Амелія. — Її обличчя постійно з'являється в новинах. Вона фінансує лікарні, дитячі будинки й десятки благодійних проєктів.
— Але вона вбиває дівчат, — прошепотіла привидка.
Амелія знову подивилася на неї.
— Скільки?
— Я не знаю. Але я не перша…
Деніза повільно перевела погляд на Амелію.
— Гадаю, твій вихідний щойно закінчився.
Амелія видихнула й на мить заплющила очі.
— Я навіть не встигла закінчити торт.
— Не хвилюйся. Я за ним пригляну.
— Ви привид, Денізо.
— І що? Крем я теж не можу скуштувати?
Амелія мимоволі всміхнулася, але усмішка швидко згасла.
Вона знову повернулася до маленької дівчинки.
— Як тебе звати?
— Марта.
— Добре, Марто. Ти більше не сама. Ми знайдемо цю дівчину.
— Справді?
— Обіцяю.
Амелія дістала телефон.
Їй потрібні були люди, які вміли працювати тихо, не привертаючи зайвої уваги. Люди, здатні проникнути туди, куди звичайний розслідувач не потрапив би. Люди, які не почнуть сперечатися через власні амбіції, коли на кону чиєсь життя.
Білі плащі.
Амелія набрала потрібний номер.
— Мені потрібна ваша допомога, — сказала вона, щойно почула відповідь. — Є викрадена дівчина. Можливо, не перша жертва. І є жінка, яку весь світ вважає благодійницею.
На іншому кінці запала коротка тиша.
— Що ти знаєш?
Амелія подивилася на Марту.
— Поки що недостатньо. Але часу в нас мало.
— Зрозуміло. Збираємо команду.
— І ще одне, — додала Амелія.
— Слухаю.
— Жодних самостійних героїчних подвигів. Спочатку знайдемо дівчину, потім зберемо докази. Працюємо разом і повідомляємо одне одному про кожен важливий крок.
— Домовилися.
Вона завершила дзвінок.
Деніза схвально кивнула.
— Принаймні цього разу ти не побігла сама назустріч небезпеці.
— Не починайте.
— Я ще навіть не починала.
Амелія взяла зі столу шматочок торта й простягнула його Денізі.
— Ось. Ваш останній спокійний сніданок перед тим, як я знову втягну всіх у неприємності.
Деніза подивилася на торт, а потім на неї.
— Амеліє, люба, ти втягнула нас у неприємності ще до того, як навчилася пекти.
— Я знала, що ви це скажете!
Марта тихенько хихикнула.
І цей маленький звук раптом змінив усе.
Бо вперше від моменту своєї смерті дівчинка не плакала.
Вона сміялася.
А Амелія подумки дала собі ще одну обіцянку.
Цього разу вони не дозволять злочинниці сховатися за грошима, впливом і красивими словами.
