Спочатку:
На сторінку книги
Кава наповнила простір навколо неї.
Запах свіжої випічки, тиша перед світанком і м'яке світло, що пробивалося крізь скло духовки, — усе, що їй було потрібно.
Коржі повільно допікалися. Крем, приготовлений ще звечора, чекав у холодильнику, а на кухонному столі вже стояла чашка гарячої кави.
До світанку залишалося кілька годин, але про сон Амелія давно забула.
Їй подобалися такі моменти. Коли весь світ спав, ніхто не вимагав відповідей, не кликав на допомогу й не втягав у чергові пригоди. Можна було просто стояти біля столу, вдихати аромат ванілі й насолоджуватися рідкісною тишею.
Принаймні вона сподівалася, що цього разу все буде саме так.
Амелія потягнулася до чашки, коли помітила на столі білий папірець.
Вона насупилася.
Записки тут не було.
Дівчина точно пам'ятала, що залишила стіл порожнім, перш ніж узялася за приготування крему.
Відклавши чашку, вона розгорнула папірець.
«Цього разу не забудь залишити шматочок і для мене».
Амелія кілька секунд мовчки дивилася на напис.
Потім перевернула записку.
«Я знаю, що ти досі мене пам'ятаєш».
Усмішка повільно зникла з її обличчя.
Цей почерк…
Ні. Цього просто не могло бути.
— Ні, — прошепотіла вона. — Тільки не кажіть мені, що…
— Що ти знову розмовляєш сама із собою?
Голос пролунав за спиною.
Амелія різко обернулася.
Біля кухонного столу стояла жінка. Вона схрестила руки на грудях і дивилася на дівчину з таким знайомим виразом обличчя, що Амелія на мить забула, як дихати.
Та сама постава.
Той самий погляд.
І ця особлива усмішка, після якої зазвичай хотілося перевірити, чи не наробила ти часом чогось зайвого.
— Денізо?..
— Принаймні ім'я своє ти ще пам'ятаєш, Амеліє.
Дівчина завмерла.
— Але ж ви…
— Померла? Так, люба. Мені вже встигли про це повідомити.
Амелія дивилася на неї, не в змозі вимовити бодай слово.
А потім її очі наповнилися сльозами.
— Денізо!
Вона кинулася вперед і міцно обійняла жінку.
Не пройшла крізь неї. Не відчула порожнечі.
Амелія відчула під долонями знайому присутність, тепло, яке не було зовсім таким, як у живих, але було справжнім. Її дар дозволяв торкатися привидів, і зараз вона тримала Денізу так, наче боялася, що варто послабити обійми — і та знову зникне.
Деніза спершу здивовано підняла брови, а тоді обережно обійняла її у відповідь.
— Ну-ну, Амеліє. Я ще навіть не встигла розкритикувати твою випічку, а ти вже влаштувала потоп.
— Ви нестерпна!
— А ти завжди була надто емоційною.
— Я думала, що більше ніколи вас не побачу!
На мить у голосі Амелії прорвалася така щира туга, що Деніза перестала жартувати.
Вона погладила дівчину по спині.
— Знаю, дитино.
Амелія ще трохи постояла, притулившись до неї, перш ніж нарешті відсторонитися. Витерла щоки рукавом і спробувала привести себе до ладу.
Деніза уважно її оглянула.
— Що ж. Принаймні вигляд у тебе кращий, ніж я очікувала.
— Ви щойно повернулися з мертвих, а вже оцінюєте мій вигляд?
— А що ти пропонуєш? Мені аплодувати?
Амелія засміялася крізь сльози.
І саме тоді духовка подала сигнал.
Деніза повернула голову.
— О! А ось і справді важливі новини.
— Ви серйозно?
— Абсолютно. Коржі самі себе не дістануть.
Амелія витягнула деко й поставила його на стіл. Деніза нахилилася, уважно розглядаючи випічку.
Її обличчя стало напрочуд серйозним.
— Трохи пересушені.
— Денізо!
— Що? Ти хочеш, щоб я брехала тобі навіть після смерті?
— Я можу вас знову поховати!
— Спробуй. Може, цього разу хоч торт вийде кращим.
Амелія розсміялася так голосно, що сама злякалася власного сміху.
Вона давно не почувалася настільки легко.
Наче час відступив, залишивши їх удвох на знайомій кухні, де найбільшою проблемою було не врятувати черговий світ, а правильно приготувати крем.
Та поступово усмішка Денізи згасла.
Вона поглянула на Амелію, а тоді — на записку, яка все ще лежала на столі.
— Амеліє, мені потрібно з тобою поговорити.
Дівчина відклала лопатку.
— Ви ж не просто так прийшли, правда?
— Нарешті правильне запитання.
— Я знала, що спокійний ранок — це надто велика розкіш для мене.
— І все ж ти вирішила пекти торт посеред ночі.
— Я не могла заснути.
— Знаю.
Ці два слова прозвучали інакше.
Амелія уважно подивилася на Денізу.
— Що ви маєте на увазі?
Жінка не відповіла відразу. Натомість підійшла ближче й обережно взяла дівчину за руки.
Амелія відчула її дотик.
— Я прийшла не лише тому, що скучила за тобою.
— А за чим іще?
Деніза ледь усміхнулася.
— Спочатку закінчи свій торт. Я не збираюся обговорювати серйозні речі на порожній шлунок.
— Ви привид!
— І що? Це забороняє мені цікавитися їжею?
Амелія закотила очі.
— Я скучила за вами. Але, здається, мій спокійний ранок офіційно закінчився.
— Твій спокійний ранок, Амеліє, закінчився ще до того, як ти навчилася пекти.
— Це неправда!
— Звичайно. А тепер діставай крем.
Амелія похитала головою, але слухняно відчинила холодильник.
За вікном небо поволі світлішало. Ніч відступала, поступаючись місцем новому дню.
На кухні знову пахло кавою, ваніллю та свіжими коржами.
А поруч із Амелією стояла жінка, яку вона вважала втраченою назавжди.
Вона ще не знала, чому Деніза повернулася саме тепер. Не знала, скільки часу та зможе залишатися поруч і що приховує її загадкова поява.
Але вперше за довгий час Амелія дозволила собі не шукати відповіді негайно.
Вона просто була щаслива.
Адже іноді навіть тим, хто вміє змінювати долі інших, потрібна маленька дивовижа.
І шматочок торта, звісно.
