Спочатку:
На сторінку книги
Двері знову відчинилися самі.
Амелія навіть не здригнулася.
Після всього, що сталося сьогодні, вона вже майже перестала дивуватися дверям, які жили власним життям.
— Мені здається, що більше ці двері закриватися не будуть, — пробурмотіла вона.
— Я казала, що нам знадобиться багато чаю, — відгукнулася бабуся Лії.
— Ви це зараз серйозно?
— Абсолютно.
У дверях стояла дівчина.
На ній була біла сукня.
Не старомодна. Навпаки — дуже гарна, легка, з тонкими мереживними рукавами. Волосся спадало на плечі м'якими хвилями, а на пальці блищала обручка.
Вона стояла нерухомо й дивилася на них так, ніби сама не була впевнена, чи справді знайшла потрібне місце.
— Вибачте… — тихо сказала вона.
Амелія зробила крок уперед.
— Все гаразд.
Дівчина перевела погляд на Сару, потім на Лію.
— Ви… мене бачите?
— Так, — відповіла Амелія.
На обличчі незнайомки з'явилася така полегшена усмішка, що Амелія мимоволі усміхнулася у відповідь.
— Добре.
— Добре? — перепитала Лія.
— Я вже кілька днів питаю людей, чи вони мене бачать.
— І що вони відповідають?
Дівчина трохи зніяковіла.
— Нічого.
Вона опустила погляд на власні руки.
— Це дуже дивне відчуття, коли стоїш прямо перед людиною, говориш до неї… а вона просто проходить крізь тебе.
Амелія нічого не сказала.
Вона знала це відчуття.
Можливо, саме тому незнайомка одразу здалася їй близькою.
— Я Еліза, — представилася дівчина.
— Амелія.
— Лія.
— Сара.
Еліза усміхнулася.
— Гарні імена.
— Дякую, — автоматично відповіла Сара.
Бабуся, яка весь цей час сиділа з чашкою чаю, уважно дивилася на Елізу.
— А тебе, дитино, чого занесло сюди в такому вбранні?
Еліза подивилася на себе.
— Я… не знаю.
Вона провела пальцями по краю сукні.
— Напевно, тому що це останнє, що я пам'ятаю.
Амелія відчула, як у кімнаті стало тихіше.
— Що ти пам'ятаєш?
Еліза на мить замислилася.
— Машину.
Вона сіла на край крісла.
— Ми їхали.
— Ви?
Еліза кивнула.
— Я і мій наречений.
На її обличчі з'явилася усмішка.
Цього разу зовсім інша.
Тепла.
Трохи сумна.
— Натан.
— Який він? — несподівано запитала Сара.
Еліза засміялася.
— Ви навіть не знаєте, чому я його шукаю, а вже питаєте, який він?
— Мені цікаво.
— Тоді…
Еліза замислилася.
— Він страшенно дратівливий.
Лія підняла брову.
— Серйозно?
— Дуже.
— А ти за нього заміж виходила?
— Саме тому.
Усі засміялися.
Навіть бабуся.
— Оце правильна відповідь, — сказала вона.
Еліза теж засміялася.
І на кілька секунд у кімнаті стало так легко, ніби перед ними сиділа звичайна дівчина, яка просто прийшла поговорити про свого нареченого.
— Він завжди забував, куди клав ключі, — продовжила Еліза. — А потім звинувачував мене.
— Класика, — пробурмотіла Лія.
— Одного разу шукав їх сорок хвилин.
— І де вони були?
Еліза посміхнулася.
— У нього в руці.
Сара засміялася першою.
— Ні!
— Так.
— І що ти зробила?
— Нічого.
— Зовсім?
— Дочекалася, поки він сам знайде.
— Жорстоко, — оцінила Лія.
— Я була доброю людиною.
— Була?
Еліза замовкла.
Усмішка поступово зникла з її обличчя.
Вона подивилася на свою руку.
На обручку.
Провела великим пальцем по металу.
— Я не можу його знайти.
Амелія присіла навпроти.
— Ти не знаєш, де він?
— Ні.
— Але ти пам'ятаєш аварію?
Еліза кивнула.
— Так.
— Тоді…
Амелія не договорила.
Еліза сама зрозуміла.
— Він загинув.
У її голосі не було сліз.
Лише дивна впевненість.
— Я знаю.
Лія нахмурилася.
— Звідки?
Еліза подивилася на неї.
— Бо я теж загинула.
У кімнаті запала тиша.
Сара опустила погляд.
Амелія дивилася на Елізу, не знаючи, що сказати.
Та несподівано усміхнулася.
— Тільки він десь там.
— Ти думаєш?
— Я знаю.
— Звідки?
Еліза стиснула пальці.
— Він обіцяв.
Амелія мовчала.
— Перед нашою поїздкою він сказав, що якщо я знову почну нервувати, то він знайде спосіб мене заспокоїти.
— І знайшов?
Еліза ледь усміхнулася.
— Ні.
Вона подивилася на двері.
— Тому що тепер це я маю його знайти.
Наступного ранку Амелія прокинулася від стуку.
Вона розплющила очі.
Стук повторився.
— Хто там?..
— Це я.
Голос Елізи.
Амелія сіла на ліжку.
— Ти взагалі спиш?
— Ні.
— Забула, що ти привид?
— Ні. Просто не хочу витрачати час.
Амелія відчинила двері.
Еліза стояла в коридорі.
У руках вона тримала фотографію.
— Знайшла це вчора серед речей.
Вона простягнула її Амелії.
На фотографії вони були удвох.
Еліза сміялася, заплющивши очі, а Натан дивився не в камеру, а на неї.
— Він на тебе дивиться, — сказала Амелія.
— Він завжди так робив.
— Навіть коли ти не бачила?
— Особливо тоді.
Еліза посміхнулася.
— Я думала, що це дратує.
— А тепер?
Дівчина подивилася на фотографію.
— Тепер я б віддала все, щоб він знову так на мене подивився.
Амелія нічого не відповіла.
Лише обережно повернула їй фотографію.
— Знайдемо його.
Еліза підняла очі.
— Обіцяєш?
Амелія кивнула.
— Обіцяю.
Еліза вперше за весь час усміхнулася по-справжньому.
— Тоді ходімо.
— Куди?
— Шукати мого нареченого.
І Амелія зрозуміла, що ця історія тільки починається.
