Спочатку:
На сторінку книги
Афіна заснула, поклавши голову на коліна матері.
Кетрін боялася навіть поворухнутися.
Вона обережно перебирала пальцями волосся доньки, насолоджуючись кожною миттю. Скільки разів вона мріяла про це? Скільки разів уявляла, що зможе обійняти Афіну, почути її сміх, поцілувати в чоло?
І ось тепер усе це стало реальністю.
— Моя маленька дівчинко… — прошепотіла вона.
Афіна уві сні ледь усміхнулася й міцніше стиснула її руку.
Кетрін заплющила очі.
Якби вона могла залишитися хоча б на одну ніч…
Хоча б до ранку…
У цю мить у покоях щось змінилося.
Спочатку це було майже непомітно: легке тремтіння повітря, від якого ворухнулися фіранки. Потім біля вікна спалахнула крихітна золота іскра.
Кетрін підвела голову.
Іскра повільно попливла кімнатою, залишаючи за собою тонкий слід світла.
— Що це?..
Світло зупинилося перед нею.
А тоді пролунав голос.
Не чоловічий і не жіночий. Він ніби народжувався одночасно в кожному куточку кімнати.
— Кетрін.
Жінка завмерла.
— Хто тут?
— Ти залишалася поруч із донькою, коли не могла торкнутися її. Ти чекала, коли вона почує твій голос. Ти не дозволила смерті перетворити твою любов на ненависть.
Кетрін притиснула долоню до грудей.
— Я просто хотіла бути її матір’ю…
— Ти була нею навіть тоді, коли весь світ не міг тебе побачити.
Золоте світло почало огортати її руки.
Кетрін ахнула.
Її пальці засвітилися зсередини. Тепло розлилося долонями, піднялося до плечей, торкнулося серця.
— Що відбувається?!
— Є душі, для яких смерть стала завершенням. Є ті, кого утримують незакінчені справи. Але є виняткові душі, здатні повернутися, коли Всесвіт визнає, що їхня історія не повинна завершитися так.
Світло стало яскравішим.
— Ти отримуєш другий шанс, Кетрін.
Жінка похитнулася.
Вона відчула власне серцебиття.
Один удар.
Другий.
Третій.
Вона торкнулася грудей, не вірячи тому, що відчувала.
Її серце билося.
— Ні… Це неможливо…
Вона вдихнула.
По-справжньому.
Повітря наповнило легені, і Кетрін затремтіла від відчуття, якого не знала вже багато років.
Вона була живою.
Золоте світло поступово згасло.
На її щоках з’явилися сльози.
— Я… повернулася?
Відповіддю стала тиша.
Але біля вікна ще кілька митей мерехтіла золота іскра, перш ніж розчинитися в нічному повітрі.
Кетрін опустила погляд на Афіну.
Її донька спала, нічого не підозрюючи.
— Сонечко… — прошепотіла Кетрін і обережно поцілувала її в чоло. — Я залишуся.
Вона сказала це так тихо, ніби боялася, що слова можуть зруйнувати диво.
— Цього разу я залишуся з тобою.
За дверима почулися кроки.
Потім — стурбований голос:
— Ваша Величносте? Усе гаразд?
Кетрін завмерла.
Двері відчинилися.
На порозі стояв король.
Він почув шум, побачив світло під дверима й вирішив перевірити, що сталося з донькою.
— Афіно, що тут…
Він не закінчив речення.
Його погляд зупинився на жінці біля вікна.
На темному волоссі.
На знайомих рисах обличчя.
На очах, які він пам’ятав із дитинства.
Король перестав дихати.
Його рука повільно опустилася з дверної ручки.
— Ні…
Кетрін підвела голову.
Вони дивилися одне на одного через роки, які ніколи не повинні були їх розділити.
— Кетрін?.. — його голос зірвався.
Жінка затиснула губи, намагаючись стримати сльози.
— Привіт, старий друже.
Король не ворухнувся.
Він дивився на неї так, ніби боявся кліпнути й побачити порожню кімнату.
— Але… я ж…
Він зробив крок уперед.
— Ти померла.
Кетрін сумно всміхнулася.
— Так.
— Я бачив докази. Я шукав тебе. Я…
Він замовк, провівши рукою по обличчю.
— Як?
— Я не знаю, — чесно відповіла Кетрін. — Всесвіт подарував мені другий шанс.
Король дивився на її руки.
Потім на обличчя.
І нарешті — на Афіну, яка спала, поклавши голову матері на коліна.
Його очі розширилися.
— Вона…
— Спить, — тихо сказала Кетрін.
Він повільно підійшов ближче.
— Ти була з нею?
— Увесь цей час.
Король заплющив очі.
На його обличчі з’явився біль, якого Кетрін не бачила навіть у найтемніші дні їхньої юності.
— Якби я знав…
— Ти не знав.
— Якби я знав, що в мене є донька…
— Ти не міг знати, — повторила вона. — Я сама вирішила не розповідати тобі про вагітність.
Він опустив голову.
— Я мав захистити тебе.
— Ти не міг захистити мене від того, про що не знав.
— Але я втратив тебе.
Кетрін дивилася на нього крізь сльози.
— А тепер знайшов.
Король підняв голову.
Його губи затремтіли.
— Ти справді тут?
Кетрін простягнула руку.
Він нерішуче торкнувся її долоні.
Тепло.
Жива рука.
Справжня людина.
Король різко вдихнув і притиснув її пальці до свого обличчя.
А тоді заплакав.
Не як правитель, перед яким схиляються цілі народи.
Не як чоловік, який навчився приховувати свої почуття.
А як хлопець, який щойно повернув подругу, яку вважав утратив назавжди.
— Кетрін…
Вона підвелася й обійняла його вільною рукою.
— Я тут.
Він притиснув її до себе, тремтячи від сліз.
— Я так довго тебе шукав…
— Знаю.
— Я думав, що більше ніколи…
— Тсс, — прошепотіла вона. — Ми ще поговоримо. У нас тепер є час.
Він заплющив очі й міцніше обійняв її.
А на ліжку поворухнулася Афіна.
— Тату?..
Король і Кетрін одночасно обернулися.
Афіна повільно розплющила очі й сонно потерла їх долонею.
— Чому ви обоє плачете?
Вона перевела погляд із батька на матір.
Потім знову на батька.
І раптом усе зрозуміла.
— Мамо?..
Кетрін усміхнулася крізь сльози.
— Так, моя дівчинко.
Афіна підвелася.
— Ти… ти залишишся?
Кетрін простягнула до неї обидві руки.
— Якщо ти цього хочеш.
Афіна кинулася в її обійми.
— Я хочу! Я дуже хочу!
Король обійняв їх обох.
І вперше за багато років у цих покоях не було самотності.
Тільки сльози, тихий сміх і три серця, які нарешті знову билися поруч.
За дверима Амелія тихенько визирнула до кімнати.
Побачивши сім’ю, яка обіймалася біля вікна, вона всміхнулася й витерла щоку.
— Дідусю…
Зоріан стояв поруч.
— Що?
— Мені здається, потяг привіз нас сюди не просто так.
Він подивився на неї, потім на світло, яке ще мерехтіло в глибині кімнати.
— Схоже, що так.
Керрі схрестив руки.
— А тепер можна нарешті повертатися додому?
Амелія замислилася.
Зоріан повільно повернув до неї голову.
— Амеліє.
— Що?
— Навіть не думай.
— Я ще нічого не сказала!
— Саме це мене й непокоїть.
Амелія засміялася.
А далеко за вікном, серед нічного туману, на мить з’явився силует загадкового потяга.
Його вікна сяяли золотом.
І на одному з них проступив новий напис:
«Другий шанс отримано. Наступна зупинка — ще не визначена».
Керрі побачив напис.
Потім подивився на Амелію.
— Ні.
— Але…
— НІ.
А Зоріан лише тяжко зітхнув.
Бо, здається, їхня родинна традиція нікуди не зникла.
