Спочатку:
На сторінку книги
Історія про маленький торт і велике прощання
Амелія саме діставала з духовки деко з печивом, коли почула тихий голос:
— А це правда?
Вона завмерла.
За останні кілька тижнів Амелія навчилася розрізняти десятки різних звуків, які інші люди не могли почути. Шепіт за спиною, обережні кроки в порожньому коридорі, тихе схлипування біля вікна.
Але цей голос був зовсім дитячим.
— Що саме? — запитала вона, поставивши деко на стіл.
— Що ти можеш спекти торт на день народження.
Амелія повільно обернулася.
Біля дверей стояв маленький хлопчик. На вигляд йому було років сім, може, вісім. Темне волосся стирчало в різні боки, рукави светра були трохи задовгими, а на ногах красувалися кросівки, один із яких був розшнурований.
Він не виглядав наляканим.
Радше розгубленим.
— Можу, — відповіла Амелія. — А ти хочеш привітати когось із днем народження?
Хлопчик кивнув.
Потім опустив очі.
— Мою сестру.
Амелія витерла руки рушником і присіла, щоб опинитися з ним на одному рівні.
— Як тебе звати?
— Максим.
— А сестричку?
— Аліса.
На мить хлопчик усміхнувся. Так щиро, що Амелія мимоволі усміхнулася у відповідь.
— Їй скоро день народження?
— Уже був.
Його усмішка зникла.
— Тоді чому ти хочеш торт зараз?
Максим помовчав, стискаючи пальці.
— Бо мама забула.
Амелія не стала нічого казати.
Вона вже знала, що іноді найкраще, що можна зробити для чужого болю, — це не поспішати заповнювати його словами.
— Вона не забула назавжди, — поспішно додав хлопчик. — Просто тепер вона весь час сидить у моїй кімнаті. Дивиться на мої фотографії. І плаче. А коли Аліса до неї приходить, мама каже, щоб та залишила її саму.
Він підняв голову.
— Аліса більше не розповідає мамі казок перед сном. Не показує свої малюнки. Навіть не просить заплести їй волосся. Вона сама це робить, але в неї постійно виходить криво.
Максим шморгнув носом.
— Раніше я сміявся з неї. Вона сердилася, а потім кидала в мене подушкою.
Він тихо засміявся, згадуючи.
І раптом замовк.
— Тепер вона навіть не кидає подушками.
Амелія відчула, як щось болісно стислося в грудях.
Вона не знала, скільки часу минуло від смерті Максима. Не знала, як саме він помер і чи розуміла його родина, що він досі не пішов.
Але одне було очевидним: хлопчик прийшов сюди не через власний день народження.
Він прийшов через сестру.
— Який торт вона любить? — тихо запитала Амелія.
Максим миттєво пожвавішав.
— Бенто! Маленький такий, у коробочці. З рожевим кремом. І щоб зверху була намальована киця. А ще напис!
— Який?
Хлопчик замислився, насупивши лоба.
— «Моїй найкращій сестрі».
Він помовчав і додав:
— Я сам хотів так написати. Але не встиг.
Амелія опустила погляд на свої руки.
Вона могла торкнутися привида. Могла дати йому можливість на мить стати видимим для інших. Могла допомогти йому передати те, що залишилося невимовленим.
Але вона не могла повернути його до життя.
І не могла змусити матір перестати сумувати.
— Максиме, — обережно промовила вона. — Якщо ми спечемо цей торт, ти розумієш, що це не поверне тебе додому?
— Знаю.
Він відповів надто швидко.
Наче повторював це собі щодня.
— Я просто хочу, щоб Аліса знала, що я її не забув.
Хлопчик подивився на Амелію з такою надією, що вона не змогла відвести очей.
— І щоб мама хоча б раз подивилася на неї. По-справжньому. Бо Аліса теж сумує за мною.
Він ковтнув клубок у горлі, якого в нього, можливо, вже й не мало бути.
— Просто вона маленька. І ніхто її не питає, чи їй боляче.
Амелія мовчала кілька секунд.
Потім підвелася, дістала з шафи миску й поклала на стіл масло.
— Гаразд, — сказала вона. — Тоді нам знадобиться бісквіт, крем і багато рожевого кольору.
Максим здивовано кліпнув.
— Ти справді спечеш?
— Звісно.
---Навіть якщо я не зможу тобі заплатити?
Амелія ледь усміхнулася.
— У мене є особливий тариф для маленьких хлопчиків, які хвилюються за своїх сестричок.
— Який?
— Одна щира усмішка.
Максим усміхнувся.
І вперше відтоді, як увійшов до її кухні, він мав вигляд звичайної дитини.
Просто хлопчика, який хотів подарувати сестрі торт.
Амелія взяла яйця з холодильника.
А за вікном, у світі, де живі продовжували дні, не помічаючи тих, хто залишився позаду, маленька дівчинка сиділа у своїй кімнаті й самостійно намагалася намалювати кота.
Вона вже не пам'ятала, коли востаннє мама запитувала її, як минув день.
І досі не знала, що її брат шукає спосіб попрощатися.
