Спочатку:
На сторінку книги
Світ наповнила темрява.
Нікого не було. Тільки вона і порожня вулиця.
Ліхтарі, які ледь освітлювали околиці, відбивалися у річці. Це було єдине, що вона чула.
Амелія лягла на лавочку, спиною торкнувшись холодного дерева, і накрила очі руками.
Їй було байдуже.
Що буде сьогодні чи завтра — уже не мало значення.
Тільки біль.І тихий шум річки, який вона слухала.
Друга ночі накрила місто. Нікого, крім неї, у парку не було.
І це на краще.
Тікаючи від себе, вона зрештою залишилася тільки з собою — у місці, яке не дасть жодних відповідей.
Сльози текли по щоках.
Але це вже було надто звично, щоб викликати якісь зайві емоції.
Тиша огорнула її.
Тому серіал, який вона увімкнула на телефоні, мав хоча б ненадовго заглушити внутрішній голос.
А що буде далі — не мало значення.
Емма стояла неподалік.
Але сама Амелія її не бачила.
Емма не хотіла турбувати її. Вона вже знала, що Амелія зараз не в найкращому стані, тому просто залишалася осторонь, не наважуючись підійти.
Та все ж не витримала.
Емма сіла на край лавочки й обережно почала гладити Амелію по волоссю, ледь торкаючись його пальцями.
І її здивуванню не було меж.
Вона могла до неї доторкнутися.
Емма завмерла на мить, ніби сама не могла повірити тому, що відчула.
Та зараз їй було не до відповідей.
Амелії було боляче.
І Емма просто хотіла залишитися поруч.
Тихий вечір лише підкреслював цю самотню сцену.
Дві дівчини.
Одна з них, можливо, мертва. А може, й ні.
Друга — зсередини дуже поламана.
Але ніхто нічого не казав.
Іноді тиша допомагає більше за слова. Особливо тоді, коли їх просто немає.
Ліхтар освітлював їхні силуети, а річка продовжувала тихо нести свої води крізь ніч.
Емма все ще сиділа поруч, ледь торкаючись волосся Амелії.
Амелія не знала, що поруч із нею хтось є.
Емма не знала, чому все ще може її торкатися.
Та цієї ночі відповідей не потребувала жодна з них.
Бо іноді, щоб не бути самотньою, достатньо просто мати когось поруч.
І в цій тиші — між двома світами — вони вперше залишилися разом.
Ні жива.Ні мертва.
