Спочатку:
На сторінку книги
Потяг раптово здригнувся.
Амелія, яка вже встигла влаштуватися біля вікна, мало не впала з сидіння.
— Ого! Попереджати треба!
За вікном замість нескінченного туману з'явилися високі вежі, кам'яні мури й місто, освітлене тисячами вогників. Над центральним палацом майоріли прапори із золотими коронами.
Потяг повільно зупинився.
На табличці біля дверей проступили слова:
«Королівство Естерваль. Запрошення прийнято».
— Запрошення? — Амелія насупилася. — Я нікого не запрошувала.
Двері відчинилися.
— Ну, звісно. Було б надто просто, якби мене просто довезли додому.
Вона вийшла на платформу.
І тієї ж миті потяг за її спиною засвітився. Золотаве світло огорнуло Амелію, а потім розлилося навколо, перетворившись на широку хвилю.
Десь далеко, у маєтку Зоріана, повітря раптом затремтіло.
Зоріан саме сперечався з одним із Білих Плащів щодо напрямку пошуків, коли під ногами з'явилося світле коло.
— О ні, — встиг сказати він.
— Що означає «о ні»?! — запитав Керрі.
— Зазвичай після цього відбувається щось неприємне.
За мить усіх присутніх накрило світлом.
А коли воно зникло, Зоріан, Керрі та кілька Білих Плащів стояли посеред незнайомої залізничної платформи.
Перед ними виднівся королівський палац.
— Амелія, — дуже тихо промовив Зоріан.
Керрі повільно повернувся до нього.
— Ви навіть не бачили її, а вже знаєте, що це вона.
— Молодий чоловіче, я знаю свою онуку.
Він подивився на потяг, який почав зникати в тумані.
— І маю дуже погане передчуття.
У палаці тим часом королева сиділа біля вікна.
На вигляд їй було трохи за двадцять. Вона мала гарну корону, розкішну сукню й усе, що могла запропонувати її влада.
Усе, крім спокійного сну.
— Ваша Величносте, може, спробуєте відпочити? — обережно запитала служниця.
Королева похитала головою.
— Щойно я заплющую очі, мені здається, що хтось стоїть біля ліжка.
— Але там нікого немає.
— Я знаю.
Королева втомлено потерла скроні.
Вона не пам'ятала, коли востаннє спала цілу ніч. Лікарі не знаходили причини, придворні маги лише розводили руками, а священні обереги не допомагали.
Тоді вона звернулася до старої легенди про потяг, який міг привезти того, хто здатен розв'язати нерозв'язну проблему.
І потяг прибув.
— Він уже тут, Ваша Величносте, — повідомив охоронець. — Незнайомці прямують до палацу.
Королева підвелася.
— Приведіть їх до мене.
Вона ще не знала, що серед прибулих є дівчина, яка здатна побачити правду, приховану від цілого королівства.
І що ця правда чекала на неї багато років.
Амелія стояла посеред королівських покоїв і з цікавістю розглядала оздоблення.
— Гарно у вас, — щиро сказала вона. — Тільки атмосфера якась… сумна.
Керрі прикрив обличчя долонею.
— Амеліє, ми в королівському палаці. Постарайся хоча б п'ять хвилин нікого не образити.
— Я нікого не ображаю!
— Ти щойно повідомила королеві, що в її палаці сумно.
— Але ж це правда!
Королева несподівано всміхнулася.
Уперше за довгий час хтось розмовляв із нею не так, наче вона була кришталевою вазою, яку страшно розбити.
А потім Амелія раптом замовкла.
Її погляд зупинився на жінці, що стояла за спиною королеви.
Стара сукня.
Бліде обличчя.
Руки, вкриті темними синцями.
Жінка дивилася на королеву з такою тугою, що Амелії перехопило подих.
— Що з вами сталося? — мимоволі прошепотіла вона.
Королева обернулася.
— Ви до мене звертаєтеся?
Але Амелія вже дивилася на незнайомку.
Привид спробував щось сказати. Його губи затремтіли, та жодного звуку не пролунало.
І тоді магія Амелії відгукнулася сама.
Світло вирвалося з її долонь, прокотилося кімнатою й торкнулося кожного присутнього.
Жінка здригнулася.
Її постать стала чіткою.
Синці на обличчі, сліди побоїв на руках, розірваний рукав старої служницької сукні — тепер усе це бачили всі.
Королева відступила на крок.
— Хто… хто це?
Жінка підняла на неї очі.
А потім подивилася на Амелію.
— Будь ласка…
Її голос був ледь чутним.
— Знайди мою доньку.
Амелія завмерла.
— Де вона?
Привид заплющив очі.
— Я залишила її багато років тому. Я не хотіла… Я ніколи не хотіла її покидати…
Її голос зламався.
— Мене вбили, перш ніж я змогла повернутися.
Амелія повільно підійшла ближче.
— Я допоможу вам.
Вона простягнула руку й торкнулася холодних пальців жінки.
І сталося диво.
Синці почали зникати.
Спотворене болем обличчя поступово розслабилося. Порваний одяг змінився, а постать жінки стала світлішою, ніби з неї зняли невидимий тягар, який вона несла всі ці роки.
Привид дивився на власні руки й плакав.
— Я більше не відчуваю болю…
Амелія стиснула її долоню.
— Тепер ви можете розповісти мені все.
Жінка кивнула.
А королева стояла нерухомо.
Вона дивилася на незнайомку, не розуміючи, чому в грудях раптом стало так боляче.
Чому хотілося плакати.
Чому цей голос здавався їй знайомим, хоча вона ніколи не могла його пам'ятати.
Привид повільно повернув голову до королеви.
— Моя маленька дівчинко…
Королева зблідла.
— Що ви сказали?
Жінка зробила крок до неї.
— Я так довго шукала тебе.
І в ту мить Амелія зрозуміла: потяг привіз її сюди не випадково.
Він привіз її до матері, яка чекала на зустріч із донькою все своє посмертне життя.
А донька навіть не знала, що її мати досі поруч.
