Раді Вас бачити!

Третій день без Амелії виявився найважчим.

Емма вже не намагалася переконати себе, що все гаразд. Естер майже не відходила від телефону, Сара нервово ходила кімнатою, а Лія раз у раз перевіряла повідомлення, сподіваючись побачити бодай одне слово від подруги.

— Вона не могла просто зникнути, — нарешті сказала Лія. — Це не схоже на Амелію.

— Я знаю, — відповіла Естер.

— А якщо з нею щось сталося?

Ніхто не відповів.

Саме це мовчання лякало найбільше. У кожної з них була власна страшна думка, але ніхто не хотів вимовляти її вголос.

Сельвія сиділа поруч із Сарою, міцно стискаючи її долоню. Вона теж хвилювалася. Хоча Амелія не була її онукою, дівчина встигла стати для них своєю. А Сельвія надто добре знала, як боляче чекати на людину, не знаючи, чи повернеться вона.

— Ми її знайдемо, — сказала вона, хоча власний голос видав тривогу.

Сара притулилася до бабусі.

— А якщо ми запізнимося?

Сельвія не знайшла відповіді. Вона лише міцніше обійняла онуку.

Три дні.

Усього три дні, а здавалося, що Амелія зникла набагато довше.

Коли вони нарешті побачили її на вулиці, ніхто не повірив власним очам.

— Амелія! — першою вигукнула Сара.

Дівчина обернулася.

На мить її обличчя осяяла усмішка, але вона швидко згасла, коли Амелія побачила, як усі дивляться на неї.

Емма завмерла. У неї перехопило подих.

Жива.

Амелія була жива.

Емма так довго боялася побачити її примарною постаттю, так довго уявляла, що одного дня Амелія може не повернутися, що тепер навіть не могла зробити крок.

— Вона жива… — прошепотіла вона.

А потім швидко підійшла й обійняла Амелію.

— Я думала… — Голос Емми зламався. — Я вже не знала, що думати.

Амелія розгублено обійняла її у відповідь.

— Вибач.

— Не смій більше так зникати! — Сара теж кинулася до них, ледве стримуючи сльози. — Ми ж не знали, де ти! Ми думали, що з тобою щось сталося!

— Сара права, — сказала Лія, і в її голосі тремтіла образа, змішана з полегшенням. — Ти могла хоча б повідомити, що жива.

Естер мовчала. Вона просто стояла поруч, дивлячись на Амелію так, ніби перевіряла, чи та справді перед нею, а не лише примара, створена її власною уявою.

Амелія опустила очі.

— Мені шкода. Я не хотіла, щоб ви хвилювалися.

— Але ми хвилювалися! — вихопилося в Лії.

І тут Амелія зрозуміла, наскільки сильно налякала їх.

Вони зналися не так давно. Ще зовсім недавно кожна з них була просто людиною, яка випадково опинилася поруч з іншими. Але тепер її зникнення боліло їм так, наче вони могли втратити когось рідного.

— Я вдома, — тихо сказала Амелія. — Я повернулася.

Сельвія підійшла до дівчат і притягнула Сару та Лію ближче до себе.

— Ходімо вже додому, — промовила вона, витираючи непрохану сльозу. — Сьогодні нам усім потрібно переконатися, що ніхто більше не зникне.

І лише тоді вони помітили незнайомку, яка весь цей час стояла поруч з Амелією.

— А це ще хто? — обережно запитала Естер.

Амелія поглянула на дівчину.

— Це Лілі. Вона була зі мною.

— Усі три дні? — перепитала Лія.

Амелія кивнула.

Сара насупилася, але нічого не сказала. Після пережитого їй хотілося спершу переконатися, що Амелія справді в безпеці, а вже потім ставити запитання.

Та Лілі, схоже, зовсім не переймалася їхньою настороженістю.

Вона дивилася на Емму.

Довго й уважно.

А тоді тихо запитала:

— Ти теж… між світами?

Усі замовкли.

Емма повільно повернулася до незнайомки.

А Амелія заплющила очі.

Вона так сподівалася, що матиме трохи часу, перш ніж доведеться пояснювати, хто така Лілі.

Схоже, тепер його не буде.