Раді Вас бачити!

О восьмій ранку мені зателефонувала мама:

– Привіт, доню! Не розбудила?

– Ні, мамуню, привіт! Сьогодні наш будинок прокинувся раненько. Пригода була й стільки рятувальників понаїхало. А все через те, що Гаврилович щось залишив на плиті, коли йому стало зле. Правда, розгорітися не встигло. Ти ж знаєш наших сусідів: почують таке, чого ще й не трапилося.

– От горе! Аллочку знайшли й це його бідолашного доконало? – припустила мама, пам’ятаючи проблему сусіда.

– Якби ж то. Ні, не знайшли й сусідки кажуть, що навряд чи знайдуть та він мучиться.

– Ще б пак! А як твої справи, маленька? – зачепила мама мою важку тему.

– Ой, мамо, ніяк! Швидше головою стіну розбити, ніж у нашому місті без протекції роботу знайти, – розкрила я свої напрацювання у цій сфері.

– Золотко, та не переживай ти про ту роботу, знайдеться колись. А я тобі копієчку на карту скинула. І взагалі, ми з татом вже дуже скучили за своєю дитинкою! – зізнається рідненька та забуває, що вони на чужині вдвох, а я вдома почуваюся, наче на безлюдному острові.

– Ма, а коли ви з татом приїдете? Я також дико сумую! – тепер ледве не плачу та стискаю телефон у руці.

– Скоро, Златочко, скоро. Ось здадуть в експлуатацію нову свердловину й тоді точно приїдемо. Пекло це вже дістало. Хочеться посидіти під каштанами й фонтанами помилуватися. Адже вдома чарівна золота осінь, а тут все сухе й порепане. Я сама нагадую мумію, дивитися гидко.

– Мамо, не гніви Бога! Ти в нас завжди тендітна й прекрасна, – роблю їй комплімент і мамця миттю розквітає:

– Дякую, крихітко! Ой, перепрошую, треба бігти. Бережи себе, доню! Цьом-цьом тебе сто разів... – зв’язок безжально зникає і я знову на світі сама-самісінька.

Після таких розмов завжди гірко. Коли звикаю до тиші й самотності – життя прямує рівно. А як поговоримо, хоч з вікна викидайся, щоб припинити тугу та навіть це неможливо. Наша квартира знаходиться на другому високому поверсі, а тому вбитися не вийде, хіба скалічуся й буду розважати сусідів гіпсом. Теж неприваблива перспектива!

О’кей, не буду сумувати, краще картку перевірю... Дійсно на рахунок впала тисяча доларів і для будь-якої нормальної дівчини це привід миттю мчати до ЦУМу, на закупи. Але й таке мені не до снаги. Вбрання я маю на всі смаки, тільки куди його вигулювати? Я ж не Вероніка й не шукаю пригод посеред вулиці.

– Дивіться, легка на згадку! – бачу на екрані її контакт та посміхаюся: – Привіт, красуне!

– Hello, bebi! How are you? (Привіт, мала! Як справи?) – старанно промовляє Ніка.

– Дякую, добре! А як твої? – не намагаюся продовжувати її агонію з акцентом та розумію, що вітер віє від ночі, проведеної з іноземцем.

– Та й у мене нічого собі. Слухай, кралечко, а ти сьогодні ввечері вільна? – раптом дивує мене запитанням вона.

– Звісно, як завжди. Хочеш зайти до мене в гості - тоді ласкаво прошу! – веселішаю від такої перспективи.

– Та ні, навпаки. Хочу запросити тебе до нас, в Голлівуд. Познайомишся зблизька з моїм світом, а ще з Фаделем, – весело сміється Вероніка.

– Даруй, Нікусю! Ну, чого мені пертися на інший кінець міста? Може все-таки ви до мене? Покажемо твоєму іноземцю Хрещатик у всій осінній красі, вечірні фонтани. Можу замовити квитки до оперного... – понесло мене традиційною стежкою та Ніка спиняє:

– Златко, не парся! Бачив він наші фонтани, навчається тут. А ти киснеш у своєму центрі, мов приречена. Погоджуйся! Буде весело. Нам нову програму завезли і я свій талант продемонструю. Ти ж ніколи не бачила, як я танцюю, – щиро обґрунтовує запрошення дівчина.

Розумниця склала до купи всі «за» і «проти» та погодилася зганяти на лівий берег, до нічного клубу. Шукати роботу сьогодні категорично відмовилася. Навпаки, вирішила добре підготуватися до зустрічі з ласощами нічного життя та розпусти.

Старанно вимила довге волосся та намудрувала звабливих локонів. Потім обрала доречний комплект: коротеньку сукню-олівець і туфлі на тоненьких шпильках. Прикрашати себе коштовностями я не люблю, а тому залишила лише крихітні сережки. Здається такий варіант годиться, хоча біс його знає, в чому ходять тусити до нічних закладів, та сподіваюся не осоромитись.

В джинсах і вітрівці сходила на Бесарабку й поповнила собі запаси овочів на салати. А ближче до вечора підкоригувала брівки й оцінила акуратний французький манікюр. Ось так годиться!

Десь біля сьомої вечора мені знову зателефонувала Ніка:

– Ну як, зубрила, готова поринути в мій казковий світ?

– Вмієш ти, Ніко, підтримати! Не зубрила я ніколи й нічого, – відверто ображаюся на неї.

– Золотко, ти невиправна! Та жартую я завжди, коли до нового виступу готуюся. Такий у мене стиль. Давай, викликай таксі й миттю до нас. Чекаємо!

Поки ми з перевізником допхалися в годину пік на лівий берег, геть смеркло. Гаряче літо відшуміло й дні ставали все коротшими. Ось я побачила яскраву рекламу нічного клубу та вийшла біля вогнів, що нагадували новорічну ілюмінацію.

Черги, як часто демонструють у кіно, тут не спостерігалося. Я просто запитала в охоронців: як побачити Вероніку Матвієнко? Один качок глянув на мене прискіпливим поглядом і констатував:

– Щось Ви не дуже схожі на її подругу. Ну, пішли!

Дядько супроводив мене темними коридорами до невеличкої гримерки й прочинив двері:

– Прошу! Ось вона наша суперстар.

Він зник, а розмальована і вся обсипана блискітками Ніка обійняла мене з такою обачністю, аби не зіпсувати взаємної краси. Власне на дівчині не було майже нічого, окрім дуже відвертого та яскравого, розшитого стразами купальника, а ще потворного фіолетового ірокеза на голові.

– Молодець, Златко! Зважилася таки. А ти нічогенька й лахміття няшне. Ну, просто королева краси! По суті ноги дуже допомагають. От би й тобі в танцівниці піти, грошей купу назбирала б. У мене ніжки хоч тонесенькі, але також стрункі... Сорі, а це мій Фадель і шкільна подруга, Злата, – пригорнулася вона до чорнявого хлопця, що зайшов до кімнати.

Я ввічливо подала йому руку та раптом чомусь дуже захотіла додому! Ні, я не расистка, народилася й виросла в європейській столиці та й навчалася поруч з купою іноземців. Але як подумаю, що наша біленька дівчинка й оцей афроамериканський «принц» тісно спілкуються, відразу ніяково робиться. Та я дивачка по життю!

У напівтемному просторі, близенько до сцени Вероніка залишила нас з хлопцем за столиком і піднялася на подіум. Те, що вона виробляла біля пілона було фантастичним. Дівчина прекрасно відчувала ритм музики, а ще її тендітне тіло гнулося, наче не мало кісточок. На личку танцівниці сяяла посмішка й відчувалося, що працює вона з задоволенням.

Після виступу Ніка зникла на якусь мить за лаштунками, а потім з’явилася у напівпрозорій сукні й сіла поруч з Фаделем. Не хочу бути геть дивною та мені весь час здавалося, що з темряви за нами хтось уважно спостерігає. Тільки шукати нахабні очі у цій мерехтливій пітьмі - справа марна.

Час ми провели доволі весело. Студент політеху добре знав українську й сипав жартами та прислів'ями з нашого фольклору. А потім переходив до анекдотів про білих і чорних, не надаючи жодного значення кольору шкіри. Молодець!

Десь біля другої години ночі парочка ескортувала мене на таксі до самої домівки й поїхала геть. А я змила з себе блискітки нічного життя та зморена вляглася спати.