Раді Вас бачити!

Кожен день успішного бізнесмена Богдана Шеремета складався з купи справ. А я так міцно прикипіла до домашніх турбот, що наразі не мала часу йому допомагати. Та рідний не жалівся та впевнено виконував усе сам.

Наразі бос швиденько пробігся поглядом по маркетинговій звітності в офісі Inwey, пожурив фінансиста за невиправдані витрати на офісне обладнання і взяв курс до помешкання в передмісті.

Кілька днів ми з чоловіком узгоджували варіанти оздоблення дитячої кімнати та їдальні. І тепер, коли прийняли єдино правильне рішення, Богдан викликав дизайнера.

Він виявився тямущим та ловив всі пропозиції нальоту. Коли замовник і виконавець збиралися розпрощатися, Богдану зателефонував невідомий.

– Легкої праці. До зустрічі! Слухаю, хто це? – пішов у бік авто господар.

– Містер Шеремет? – уточнив офіційний голос.

– Так це я. З ким маю честь?

– Університетський медичний центр Haccay. Ваша дружина потрапила до нас з чисельними травмами. Вона не може підписати документи. Негайно приїздіть до центру. Адресу я скинув...

...Богдан побілів, почервонів і сів на траву, бо ноги йому відмовили. Дизайнер миттю підійшов ближче й запитав:

– Пане Богдане, що з Вами?

Не дивлячись на те, що мій Шеремет був людиною стійкою до найрізноманітніших викликів, наразі в його голові промайнуло все життя. Не тільки зі мною, а взагалі!

Тремтячим голосом він перепитав:

– Коли мою дружину доставили?

– Ще вночі, але тоді вона була в такому стані, що добитися хоч якоїсь інформації було марно. Зараз її життю нічого не загрожує та курс реабілітації треба повністю пройти.

Тепер Богдан безсило заплющив свої гарні очі й полегшено зітхнув:

– Даруйте, але тут якась помилка. Моя дружина й діти упродовж доби були зі мною вдома. Шереметів на світі багато. Розпитайте краще: хто саме її чоловік?

Він плавно встав на ще мляві ноги й почув:

– Леслі Джонсон, у шлюбі з Вами - Шеремет. Хіба не Ваша дружина?

– О, Господи! Тільки цього мені не вистачало... – не стримався вишколений бути «лицем напоказ» Богдан. – Так, колись короткий час була та навіть про нього я щиро шкодую. А чому Ви телефонуєте саме мені? У неї є купа родичів.

– Тому, що вона вказала саме Вас, – повеселішав голос на тому кінці.

– Ну, так звичайно. Кого ж іще їй згадувати, коли припече? Не своїх же наркотичних дружків. А що з нею сталося? – відходив від краю прірви Шеремет.

– Тобто Ви в курсі її хвороби? В стані передозування її ще й побили, а небайдужі люди викликали нас, – розповідав медичний працівник, сподіваючись на оплату рахунків за лікування наркозалежної.

– Зробімо так. Я забуду, що вона мені наразі ніхто й покрию витрати. Хоча нормальний чоловік скоріше переймався б своєю щасливою родиною й діточками. Нехай це буде мій внесок у лікування наркозалежних. О’кей? – традиційно закінчив Богдан фразу та навіть посміхнувся. Тепер він часто згадував, що його чарівний син першим сказав саме це слово.

– Без питань. Нам цього достатньо, а колишній про Вас розповідати? – з посмішкою запитав медпрацівник.

– Це вже на Ваш розсуд і сумління. Дуже сподіваюся, що Ви мене більше не потурбуєте, – відрізав Богдан й натисну завершення розмови.

Після такого стресу та звістки про повернення дурнуватої Леслі до Нью-Йорка, Богдану дуже захотілося додому. Він відклав усі інші справи, заїхав лише до складу-магазину за продуктами й миттю опинився в моїх обіймах. Я підсвідомо відчувала його хвилювання, але Шеремет сказав, що все нормально й новини він розповість пізніше.

Поки наш синочок не вмів ходити, ми завжди спали голенькі. Але тепер він ганяв до нас у ліжко коли заманеться й ми вимушено перейшли на мінімальний одяг. Та це не заважало піднесено романтичним стосункам. Ось і зараз коханий оповив мене своїми обіймами й прошепотів:

– Яке щастя, що ви в мене є, найрідніші...

Це нагадувало початок розповіді. Я приготувалася слухати, а обережний та вихований Шеремет зайшов здалеку:

– Тільки прошу тебе, не сприймай це дуже близько до серця, добре?

– Ти приховуєш щось страшне? Тоді швиденько колись, бо я вже починаю хвилюватися, – міцніше приліпилася до нього.

– Та немає нічого страшного, хоча сьогодні мене конкретно налякали...

– Тебе? Чим? Сказали, що теракотовий колір сорочок уже не в моді? – жартувала я, зрозумівши, що то якісь дрібниці.

– Наркоманка Леслі, щоб їй не народжуватися на світ, повернулася додому. Миттю схопила передоз, а зателефонували мені, бо вона назвалася дружиною. Хитре стерво! Та як сказали, що дружина у лікарні, я мало не помер, – випалив Богдан і нам обом відразу стало легше. Інколи Він любив отак нестримно подати інформацію й ця якість в ньому була для мене неоціненною. Страшенно не люблю обхідних шляхів, навіть у бесіді!

– Бідолашний, ти злякався через мене? – піднялась на лікті й ніжно попестила кохане обличчя.

– Неймовірно злякався. У цих коновалів трактування фактів якесь збочене. Ну, сказали б що треба грошей, куди я подінуся? Але фраза «Ваша дружина у лікарні...» Таким і вбити можна! – обурювався мій сміливий бізнесмен.

– І ти звісно допоміг, меценате?

– Так, допоміг, тільки б відчепилася вже назавжди. Але ще й досі дрижаки відчуваю. Златочко, я без тебе й хвильку не зможу існувати. Ти найдорожча у моєму житті! – він пригортав мене до грудей і тепер було ясно, чому врівноважений бос примчав додому таким розгубленим. Я слухала могутнє биття рідного серця, лагідніше тулилася й запевнила:

– Ніколи, чуєш, ніколи не смій сумніватись у нашому довгому й щасливому житті. Ми проживемо років сто разом, але й на тому світі будемо кохати.