Раді Вас бачити!

Разом ми побували в театрі та кафе, приємно провели час і поговорили, а тепер стоїмо біля мого будинку й ситуація здається занадто прогнозованою.

– Дякую за вечір, Богдане. Я вже піду. До завтра, – вимовила я тремтячим голосом.

– Невже так і підеш? – сумно спитав мій бос і в повітрі між нами відчувалась неймовірна хімія. Він зітхнув і лагідно додав: – Не відмовляй мені в щасті. В мене так давно його не було...

Від цих слів мене наче громом ударило! Тобто я Йому геть не здалася. Просто чоловік бажає чергового сексу, а відмовляти йому не можна, бо він бос. Так?

На вулиці під світлом ліхтарів було доволі ясно, але в моїх очах зовсім смеркло. Я вже не хотіла плакати, а просто вбити його, чи хоч покалічити. Може я й не була настільки «вільною людиною» як він, але теж цивілізованою й поважала себе, тому стрималась і прошепотіла:

– Пізно вже. Дорогу ти знаєш, тому дякую й до завтра!

– Ні! Не йди, – міцно схопив він мене за руку й дивувався, що не отримає бажаного.

Я уважно подивилась на наші руки й попрохала:

– Відпусти... Мені боляче.

– Вибач, я не стримався. Будь ласка, не йди від мене, візьми з собою...

– Ні, я піду сама. Вистава була гарною й знаковою: багато жінок у розкішного чоловіка. І прошу: пообіцяй забути все, що зараз було. На добраніч!

Вільний та зрілий, освічений та заможний бізнесмен Богдан Шеремет дивився зараз мені вслід і шепотів:

– На добраніч! Пообіцяти забути? Ні за що! Навпаки: я все зроблю аби завжди з тобою бути. І нікуди ти від мене не втечеш...

А я вже була на півдорозі до квартири. З нашого старого двору віяло затишком. От тільки моє бідолашне серденько знову рвалося на шматки й знемагало від пекучого болю. Як Він не розуміє, що я закохалася, чисто і щиро? А бос просто хоче провести з помічницею ніч і, якщо йому сподобається, запропонує це знову й знову. Чому світ заможних чоловіків такий до гидоти простий? Вони мають все, що заманеться та я не хочу бути схожою на використану річ. Навіть від Нього мені цього не треба...

Наш будинок вже тихо спав, а я ридала так, що вдосвіта знову прибігла Павлинка:

– Перепрошую, але сусіди хвилюються. Ось випхали мене дізнатися, що в тебе за горе. Ти вночі дуже гучно плакала. З батьками все добре?

Я була така зарюмсана, що запевняти в найкращому було марно. Тому просто відповіла їй:

– Дякую, Пашо, тобі й сусідам. У нас все добре. Просто подивилася на ніч один страшнючий фільм, а ти ж знаєш, яка я чуйна до дурниць. Ось і плакала. Даруйте, за невихованість.

Сусідка полегшено зітхнула й зникла, а я сіла перед своїм косметичним столиком і не знала: чи треба малюватися до офісу? Вперше за весь час роботи на «вершині світу» мені туди не хотілося. Та місяць лише розпочався, а Богдан вже заплатив наперед пристойні гроші. Тому відповідальна помічниця вдяглася у строгий прикид, зробила гарну зачіску, легкий макіяж та й почвалала в бік метрополітену.

Сьогодні Шеремет був на місці, а ще з його кабінету чулася гучна баталія. Цього разу кричав наш завскладу. Він намагався довести босу, що необхідно зняти ще одне приміщення. Адже продажі стрімко зростають і постачання теж, а наша тендітна продукція зберігається інколи так, що втрачає товарний вигляд. Консультанти відмовляються її брати й виникає затримка з виконанням замовлень. Виходить, що навіть стрімкий злет має свої негативні аспекти.

Захар Абрамович був невблаганним і лютим захисником свого відповідального посту. Український єврей за національністю, згідно з «коктейлем» родової крові не терпів компромісів і не мав страху. В підборі кадрів Шеремет був дуже талановитим. Він умів знаходити відданих справі людей.

Я виправила деякі перекручені вчора файли, адже через ту виставу перебувала у настільки піднесеному стані, що наплутала серед простих речей. Не знаю чому, але від того вечора я очікувала справжнього дива, яке не сталося... Та потрібно працювати далі.

Наш Захар Абрамович передбачувано домігся свого й вибіг до мене, протираючи лисину хустинкою. Його переможний погляд сяяв мов супернова й завскладу ввічливо попрохав:

– Златочко! Золота моя дитино, давай оголошення. Будемо шукати приміщення, гроші бос дає.

– Не треба шукати, Захаре Абрамовичу. Є в мене декілька варіантів. Якось Тарнавська просила, але ж вона поїхала працювати до Польщі, а варіанти я залишила.

– Дай я тебе обійму! Ой, вибач. Ну, що візьмеш зі складського крота? Ніякого виховання. Ти ж у нас, як квітка посеред неба...

Я відкрила йому кілька адрес і відданий справі чоловік звісно обрав найкращий. Зв’язок з орендодавцем, договір оренди та проплати я пообіцяла виконати самостійно. Тому директор складу пішов такий щасливий, наче в нього вже з’явився перший онук, появи якого на світ їх родина очікувала з дня на день.

У приймальню від себе вийшов тихий Шеремет. Він навіть не привітався зі мною й традиційно яскравої посмішки на обличчі також не було.

– Я їду, – вимовив він. – Справи ти ведеш дуже добре, а мені потрібно підігнати роботу нью-йоркського офісу. Там немає такої «квітки на небі», як тут.

– Коли? – сумно запитую в нього.

– Я замовив квиток на завтра...

Це, звісно, була моя робота. Але після вчорашнього «облому» в наших стосунках, він прийняв рішення вночі.

– Доступ до всіх баз ти маєш. Фінансові питання залиш на Шкребу, для термінових виплат всі реквізити в тебе є. Думаю, це все...

Оте «все» прозвучало наче смертний вирок. З самого початку наші ділові стосунки розвивалися стрімко та яскраво. Чомусь наразі я пригадала народну мудрість: «Чим вище заберешся - тим болючіше падати». Тепер вона на сто процентів відповідала моїй дійсності.

Правда фактично я нікуди не падала. В мене була чудова робота, серед досвідчених і навіть інколи прикольних людей, велика зарплатня та майже керівна посада, про яку місяць тому я навіть не мріяла.

Але чому ж тоді душа так мучиться й болить? Від того «все» моє бідне серденько стиснулося так, наче хотіло зупинитися.

– Добре. Я пообіцяла Абрамовичу ангар у Чабанах. Ти не проти? – не кидалась я з риданнями йому на шию, хоч підпухлі очі сховати не вдалося.

– Ні, не проти. Я повторюю: ти ведеш справи вельми вправно. Дякую тобі! У мене буде ще одне прохання. Скинь моїй орендодавиці компенсацію за терміновий розрив домовленостей. Я вчора з’їхав зі свого житла, до завтра побуду в готелі.

Він чекав мого питання зараз, мабуть, більше ніж будь-чого у житті. Я здалася:

– Ти більше не потребуєш житла в Києві? Тобто їдеш надовго, чи назавжди?

Яскравий жовто-зелений погляд хижака спалахнув, наче блискавка й тепер він посміхнувся:

– Ні, не назавжди. Я ж не можу покинути напризволяще ту величну споруду, яку ти так вдало допомагаєш будувати. Просто хочу почати все заново й мені потрібно багато про що подумати на самоті.