Раді Вас бачити!

Коли наступного дня я піднялася до офісу, Богдан уже працював. Від нього вийшов наш фінансист, кивнув мені та й пішов. Таким Шкреба був тоді, коли бос вимагав зробити щось неможливе, але він це блискуче робив.

Я миттю побігла в кабінет Шеремета та обійняла його прямо в кріслі:

– Привіт! Що ж ти зі мною робиш? Ми так не домовлялися. Взяв і кинув мене, – жартома обурююся, а Він не встаючи з крісла, обіймає мій стан обома руками й занурюється обличчям у теплий плоский живіт. Це неймовірно приємно...

– Господи, як же я скучив! Твоє тепло примушує втрачати розум та я знайшов сили трішки почекати. Тільки тепер у нас намалювалася проблема.

– Яка? Пішли додому хоча б на обід і я розвію всі твої проблеми, – пестила я дороге обличчя свого чоловіка. Та він зітхнув і подивився знизу так неймовірно ніжно, що я замовкла.

– Златочко, мені негайно треба летіти до Штатів. Тато зателефонував і сказав, що моя квартира на Мангеттені згоріла. Визначили, що був підпал. Звісно вона застрахована, але розібратися треба. Ти зі мною полетиш? – все розклав по поличках він.

– Господи, ну чому все так виходить? Ми тільки з’єднали душі й тобі відразу треба кудись летіти, – закрила я лице долоньками, а потім рішуче додала: – Коханий, я не полечу, адже комусь треба залишитися тут.

– Моя прекрасна бізнесвумен, зачинимо й полетимо собі. Я тебе з батьками познайомлю. Може, це доля так хоче? – утопав в моїх очах Шеремет.

– Ти хочеш в такий момент знайомити мене з батьками? – схвильовано звела я брівки до купи.

– Та який там момент? Куплю іншу. У нас взагалі ніхто нічого не купує, все орендується. А я дурний колись придбав і ось маєш. Золотку, летімо зі мною? Я без тебе не можу, – відверто зізнається мій багатій.

– А де ж тепер житимуть твої бідолашні батьки? – уявила я страшу картину, як старенькі «погорільці» залишилися бездомними, серед їхнього гамірного Мангеттену та навіть не відповіла на його чарівні слова.

– Вдома житимуть. Предки мають будинок у передмісті й у них все окей. Маленька, за цю чарівну наївність я просто обожнюю тебе... Ну, вирішуй швидше: два квитки чи один? – тримав Богдан відкритою сторінку замовлень онлайн, а я сіла йому на руки й заглянула в кохані очі:

– Мені страшно залишатися знову на самоті, але я не полечу. Вибач, коханий! У тебе там буде купа справ, а тут оце: «Здрастуйте, я з України!» Ні, залишуся керувати, ти ж для цього мене наймав, – лукаво посміхаюся й пригадую нашу співбесіду в Пасажі.

– Диво моє сумлінне! Я ж тоді лише несміливо припускав, що зможу скорити цю чарівну красу, а тепер до нестями щасливий! Добре я швиденько, – натиснув він клавішу й замовив один квиток.

– Не хочу, не хочу, не хочу! – істерила я. – Ти щойно став моїм і знову зникаєш. Навіщо земля така велика? Чому ти не на Подолі свій бізнес замутив?

– Не дуже знаю де це, але й на Подолі замутимо. А ще нам треба розв'язати одне серйозне питання. Я хочу припинити своє безпліддя. Можна? Бо як повернуся, ми відразу зробимо первісточка, – випалив Шеремет.

– Знаєш, я боялася запитувати. А хіба в тебе ще немає дітей? – врешті порушила питання, яке давно мучило мене.

– Немає й не було ніколи. Я ні з ким не хотів. А з тобою цілу футбольну команду хочу. Як зустрів, відразу подумав, що саме такою бачу маму своїх малюків. Ось і нагодився випадок прибрати ту ваду,– грайливо й віддано зазирав Богдан до моїх очей своїм магнетичним поглядом.

– Милий мій, роби як вважаєш за потрібне. Яке я маю право вирішувати? Ти лише два дні тому став МОЇМ...

– Неправда! Ми народилися одне для одного, тільки до зустрічі довго прямували. Пішли додому збиратися. А ще ми трішки попрощаємося, аби вистачило сил не бачитися кілька днів. Хочу тебе до останньої крапельки...

Сьогодні Богдан уже не боявся кохатися, сміливо й невпинно, наче востаннє у житті. Він то ніжно посміхався, то від щастя плакав. Інколи здавався тендітним хлопчиськом та разом з тим генієм задоволення і втіхи.

Я не поїхала його проводжати, наш водій повіз. Просто не могла стояти там, біля великого вікна й дивитися як злітає лайнер, що залишає мене на самоті з тугою й чеканням.

Дивно, але тепер в найскладніші моменти мене тягнуло до Вероніки. Я знову призначила їй побачення в плавучому ресторані й стара-нова подруга примчала на своєму Ягуарі доволі пунктуально.

– Ну, розповідай: що знову трапилося? – наче особистий психолог запитала вона, без передмов. Можливо, через її відверту професію дівчина не мала схильності до слизьких реверансів. А взагалі вона завжди була відвертою.

– Нікусю, в мене так багато новин, що не знаю з чого й почати, – тягнула я свою снобську паузу.

– Почни з Шеремета. Пліткують, що ти його все-таки захомутала. Правда це чи ні? – знаєте, від таких людей як Ніка, світ стає чистішим. Без отого сюсюкання та гидких натяків вона краща за багатьох людей.

Я щасливо розсміялася й підтвердила:

– Дякую, лікарю, у мене все в порядку. Ми дуже кохаємо одне одного й думаю, з часом, одружимося та заведемо дітей. Принаймні, він цього хоче.

– А ти? Чого хоче краща учениця десятого «А»? Бо саме це важливо. У мужиків, з будь-яких країв, лише одне на думці: діти та кухня. А красуня й розумниця Злата Шевчук чого хоче?

– Ніко, не повіриш, але у нас спільні думки. І не тільки вони. Ми так блаженно підходимо одне одному, що навіть страшно стає. З першої миті сплелись, а зізнаватися не бажали.

– Та ясно-ясно. Ти ще минулого разу була готова, я лише трішечки підштовхнула, – попивала коктейль Ніка, а її очі сяяли щастям за мене.

– Вероніко, вибач за відвертість, а навіщо це тобі? – чесно поцікавилася у подруги.

– Дивна ти, Златко. Ну, повинен же хтось у цьому житті бути щасливим. Я не можу. Тоді чому не ти?

– Тобто? А чого це ти на собі хрест поставила: молода, гарна, не бідуєш, – полізла я людині в душу.

– Це так, от тільки діточок у мене ніколи не буде. Профукала я в юності своє жіноче щастя, а тепер буду роздягатись, аж доки не викинуть на смітник, – без емоцій відповіла мені бідолашна і я зрозуміла, що не мене життя випробовує, а саме її. Адже я кохана й кохаю та мрію про дітей. У мене є здорові батьки, цікава робота й гарна освіта. А в Ніки цього нічогісінько немає та вона бажає щастя мені!

– Пробач, я не знала. І що нічого не можна зробити? – знову несу наївняк.

– Чому ж не можна? Дитбудинки просто кишать малятами. А чоловіки? Та вони мені вже всі однакові. Це тобі поталанило на шикарний екземпляр. І треба ж було йому до нас втрапити саме того вечора! Хоча від долі не втечеш. Ну, давай ще по одному, а то мені на вечірню програму треба пхатися, – спокійно підсумувала подруга й замовила нам по коктейлю.