Раді Вас бачити!

Ми з Богданом всім серцем прикипіли до його матусі, що тихо жила поруч. З самого початку добра жінка зажадала аби ліжечко внука стояло в її спальні. Тоді ми могли частіше милуватися одне одним. Та скоро у свекрухи з’явилась ідея, яка мені не сподобалась.

– Діточки, Вам треба обвінчатися. Що то за ляпка в паспорті? А перед Богом ви поки ніякі. Це несправедливо, бо ви Божа пара.

Богдан від радості аж підскочив, а мені та ідея геть не йшла до серця. Ні, я звичайно людина віруюча, але тихенько, без фанатизму. Та й після того, що сталося з Веронікою, я не дуже вірю у вищу справедливість. За столом я промовчала, а вночі продовжила обговорення:

– Богдане, а може ну його те вінчання? Мама з татом сюди не прилетять та й друзів у нас немає. Ну, хто буде стояти за нашими спинами в церкві?

– О, про це можеш не хвилюватися! – запалали хижими вогнями його очі: – Ти навіть не уявляєш, який величезний осередок української діаспори тут у Нью-Йорку. Не встигнемо покликати - буде повна церква земляків!

 – Але ж я не католичка! – відчайдушно шукаю аргументи «проти».

– І це питання легко вирішити. Чи ти не хочеш зі мною під вінець? То так і скажи, – образився мій емоційний чоловік.

– А це вже занадто, коханий! Ти призабув, що сказала твоя половинка, коли приймала обручку, – звабливо покрутила я пальчиком.

– Ні, не забув. «Я народжена бути твоєю, такою й залишуся навіки». Я нічого не переплутав? – слово в слово процитував мене він. – Ти далась мені важко й навіщось довго опиралася, але я не зміг жити без тебе...

– Вогнику, мама ще не спить, – нагадала чемна невістка.

– І що з того? Вона нам вибачить, бо дуже хочеться, – забрався звабник обома руками під ковдру та пестив неймовірно солодко. Його вправні руки завжди приносили мені стільки гострого задоволення, що я готова була належати божевільному коханцю навіть посеред вулиці та намагалася дочекатися пітьми.

– А так? – грався він моїм сп’янілим тілом. – Чи краще так?

– Господи! Богданчику, що ж ти робиш? Я колись просто помру від насолоди... Молю: тільки не зараз! Не можна, бо це найнебезпечніші для зачаття дні, – вже була я великою розумницею, коли дозволяла чоловікові шаленіти у собі, без будь-якого захисту.

– Небезпечно для закоханих серед кущів. А ти пообіцяла обвінчатися зі мною! Мірчик у нас вже дорослий. Хіба ти не хочеш Вероніку? – раптом запитав він.

– Любий, а без заборонених методів ти не можеш? Знаєш, що біль про втрату Ніки залишиться назавжди, – забула я про наші чарівні ігри. Перед очима знову постало її життєрадісне личко, що підтримувало мене у найважчі часи.

– Вибач, будь ласка, мене дурня! Але я дійсно мрію, коли у нас народиться дівчинка, назвати її на честь нашої дорогої подруги.

– Котику, я не проти й тобі не можу ні в чому відмовити. І під вінець піду, і нашу дівчинку назвемо Веронікою. Але я ще боюся, – міцно притискаюся до свого Шеремета й чомусь підсвідомо розумію, що негаразди не закінчилися.

Мої передчуття справдилися й через декілька днів Богдана викликали до місцевої служби Інтерполу та зажадали додаткових пояснень про спілкування з київським «ватажком мафії» - Маркіяном Дем’яновичем. Цей гад навіть тут не давав нам спокою! Я поперлася за чоловіком, але до бесіди з агентом мене звісно не допустили. За пів години відсутності Богдана я мало не посивіла. А він вийшов веселий та обійнявши, запитав:

– Що, місіс Шеремет, будеш мені передачки носити?

– Богдане, що їм від тебе треба? Я тут, чекаючи, мало вдруге не народила, – жалілася та була неймовірно щаслива бачити його на волі.

– А народиш? – миттю вчепився до випадкових слів Шеремет.

– Спочатку відповідай ти! – зірвалися ми з місця на новенькому Мерседесі й помчали до офісу на Мангеттені.

– Добре, слухай. Викликали дещо уточнити, адже Дем’яновича офіційно посадили. Схвалювали, що я не вліз до піраміди того спрута. А ще цікавилися: звідки в мене такі навички професійного зникнення?

– І все? А що ти їм відповів?

– Хм! Що в мене є чарівний синьоокий стимул і вірна підтримка. Знаєш, тоді в Києві природно було чекати від тебе істерики та сліз. Я сам знаходився на грані. А ти мовчки одягла Мірчика й пішла слідом. Ти й досі продовжуєш вражати мене, єдина, – гордо підкреслював кожне слово колишній бос.

– Я зробила те, що ти наказав. Попросив би викинутися з вікна, я б поцілувала вас з синочком та й кинулася. Вогнику, ти для мене завжди головний, – після цих моїх слів Шеремет трішки пригальмував і повторив:

– Кохана, я хочу донечку! З твоїм гарячим серцем і щирою душею та захистом, що міцніший будь-якої броні. Наші діточки ніколи не боятимуться йти по життю. Я в це вірю...

– А можна, містере Шеремет, ми зробимо донечку вдома, а не тут на вулиці? – спонтанно жартую, а Він заводиться й каже:

– Кохана, ти згодна? Я кину все й буду допомагати. І мама завжди поруч.

– Ну, якщо ти будеш чесним чоловіком і спочатку обвінчаєшся зі мною, – намагаюся тягнути час.

– А раніше ніяк? Ми можемо сьогодні попрохати маму з онуком погуляти...

– Ну, все! Я пропала. Тобі не можна говорити «а», бо відразу посиплеться весь алфавіт, – щиро шкодувала я про свій жарт та пригадувала радощі вагітності й жахи пологів. Тепер здавалося, що Мірчика я народила тільки вчора.

– Таточку, а ще я чула, що між народженням малят повинен пройти деякий час аби стать була іншою, – увімкнула я всі докази, що коли-небудь чула.

– Не біда! За хлопчиком буде дівчинка. Ти ж обіцяла невеличку футбольну команду? Забула?

– Ні, не забула, – приречено зітхнула я, бо ми вже доїхали до свого офісу. Раптом Шеремет щось згадав і набрав дім:

– Мамо, як ви там, все добре? Що сказав? Ти впевнена? Кохана, Мірчик заговорив! – скрикнув Богдан та стис мене в обіймах. – Золотко, він сказав «о'кей»...

– Тобто перше слово маленький сказав англійською. Страшне, яка радість! – тут і зараз я була геть схожа на свою маму. Бо це вона навіть всім найкращим завжди невдоволена.

– Люба моя, наш син заговорив! Яка різниця, що саме сказав? – на щастя забув товкти мені про доню Богдан.

– Та може він чхнув чи просто сьорбнув? – поставила я під сумнів доповідь свекрухи й тут почула з гучномовного:

– Ні, доню. Він зранку чітко і ясно повторює саме так: «Кей, кей, кей...» Адже часто чує це від Богдана, от і запам’ятав.

– Мамо, а в нього нічого не болить? – розхвилювалась я від тих радощів.

– Та яке там! Він бадьоро тупцяє вздовж колиски, наче маршує й весь час вихваляє себе отим «Добре».

Дівчина-киянка, дочка викладачки англійської, що сама з дитинства прийняла дві мови відразу, була дещо спантеличена вибором сина... Чому не українська? Я не розуміла!

– Синку, а ти чогось конкретного хотів? Чи просто так телефонуєш? – поцікавилася пані Орися.

– Ні, мамо, не просто так. Телефонуй пастору Захарію та домовляйся про нашу зустріч. Златочка згодна обвінчатися зі мною!

– Богдане, а хіба воно горить? – засовалася на місці штурмана полонянка рабовласника Шеремета й відчувала, що мені вже не змінити плину подій.

– Не горить, а просто палає! – заспівав мені Богдан і його жовто-зелені хижацькі очі випромінювали виняткове земне щастя.