Раді Вас бачити!

Три місяці тому Богдан Шеремет радісно вподобав мене за помічницю аби не з’їхати з глузду від дзвінків та презентацій. Так він казав. А тепер регулярно залишав на мене офіс та мігрував країною. Не через те, що в Україні з’явилося безліч нових справ, а через душевний біль і щоб не бачитися.

Це дивно та виявляється від настрою й поведінки керівництва напряму залежить фінансовий стан підрозділу. Дистриб’ютори, що постійно спостерігають насуплені й мовчазні обличчя головних дійових осіб, відчувають ризики. Продажі падають, нові клієнти не підписуються й залишаються лише ті, що давно користуються продукцією. Простіше кажучи корпорація Inwey - нагадує величезний живий організм, де хвороба одного органу швидко перетворюється на масовий недуг.

Ми з Богданом геть нікуди не рухалися й розмовляли коротко, виключно у справах. Якось надвечір Шеремет повернувся з Житомирщини та мав дуже стомлений вигляд. Він покликав мене допомогти розібратися в схемі продажів, що заплутали новенькі дистриб’ютори.

Я сіла спиною до нього за сусідній комп’ютер та почала розкручувати ту мороку. Справа пішла, але Богдан все одно був незадоволений та покликав до свого монітора.

– Ні, дивись, «болячка» у них ось тут, – змучено вимовив він і показав ручкою на екран. А потім кинув її на стіл, прикрив очі й схопив мене за руку та приклав до свого серця:

– А ще ось тут страшний біль, бо ти не хочеш мене навіть вислухати. Я так більше не можу. Буду зачиняти офіс та поїду звідси геть...

Від його різкого дотику мої ноги затремтіли й підкосилися. Світ перед очима затьмарився, а серце калаталося, наче ось-ось вискочить. Я тяжко зітхнула й не контролюючи себе обхопила його в кріслі:

– Будь ласка, не їдь! Мені байдуже, що й з ким у тебе було. Я без тебе не виживу. Ти ж бачиш: я помираю...

На якусь мить мені здалося, що тиша завмерла не тільки в цій кімнаті, а по всьому місту. Богдан ще не довіряв своєму розуму, неквапливо підвівся й гучно застогнав:

– Господи! Я вже зневірився, що ти мене помилуєш... Та не було в мене ніде й нічого з того часу, як закохався в тебе. Не потрібен мені ніхто, крім тієї, що запала в душу як найсолодша хвороба і порятунку не існує. Хіба про це треба говорити?

Він обіймав мене жадібно й ніжно, наче боявся прокинутися від сну. Цілував мою хвору макітру і весь тремтів, одночасно від радості й болю. А я забула про свої «високі принципи» й міцно приліпилася до рідних грудей, натхненно слухаючи пісню Його змученого серця.

– Богданчику, прости! Так, я дурна й дуже ревнива. Може це тому, що покохала одного назавжди. А хто та жінка і чому ви фотографувались, як дуже близькі? Це було неймовірно боляче, адже ти тоді щойно клявся, що лише МІЙ...

Зненацька Шеремет послабив обійми й повільно сповз переді мною на коліна:

– Дівчинко моя кохана, це ти старого дурня прости! Я винен і все поясню. Одна ти у мене на землі й повторювати я буду таке до самої смерті.

Коли був молодий і нерозбірливий, дівчата часто чіплялися. Спочатку одружився зі стюардесою та через роботу ми рідко перетиналися й розійшлись. А потім з’явилась оця, прости мене Господи, модель. Я чесна людина і знову одружився, купив нам житло та через кілька місяців зрозумів, що вона закореніла наркоманка. Розлучився, лікував.

Тільки як побачив тут тебе, то забув про всі свої нещастя. З першого погляду фанатично вірив, що станеш моєю. А коли блаженство нашого єднання затьмарило світ, я не мав інших бажань, як бути лише з тобою.

Ну, а те стерво, зі своїми хворими дружками спалило мою квартиру. Та байдуже. Я залишив їй грошей і попросив забути про моє існування. Вона погодилася й запропонувала наостанок посидіти в кафе та зробити на пам’ять кілька фото. Я навіть значення цьому не надав, так хотів швидше до тебе. Розумієш, маленька, спілкування з тобою повернуло мені чистоту й довіру до людей, а тварюка по-своєму віддячила за доброту.

Златочко, молю, більше ніколи не сумнівайся в моїй вірності. Я кохаю тебе так, що зрадити не зможу. Скажи, що віриш мені? І дозволь поцілувати, бо цей невидимий бар'єр вбиває, – дивився знизу на мене своїми неймовірними хижацькими очима Шеремет, а я танула й була готова на все, що попрохає.

– Вірю... Коханий, встань! Я ж не ікона, щоб переді мною стояти на колінах, – щасливо шепотіла я й ніжно пестила долонями його обличчя.

– Для мене ікона - чиста й свята. Я навіть в церкві не схилявся на коліна. А перед тобою мене так і тягне прочитати молитву. Пам’ятаєш, коли я лаявся з Жанною, ти запитала: чим ще можеш допомогти? Тоді я ледве стримався, щоб не сказати: будь моєю...

– Так, я пам’ятаю той шалений погляд. Ну все, поїхали додому! – спробувала підтягнути його нагору. – Я пробачила й забула. А ще неймовірно скучила за нашим затишком і за маленьким ліжечком, що дихає коханням...

– Знаєш, золотко, за весь цей час я ні разу не посмів лягти до ліжка без тебе... Зажди хвилинку, – він якось зблід і я злякалася:

– Що трапилося? Десь болить?

Та Шеремет щасливо посміхнувся, бо знав наскільки я тупенька у деяких особливостях чоловічого організму й цінував таке. Він притулив долоню нижче живота, а потім таємниче вимовив:

– Так, трішки. Але у мене є солодкі ліки... Ходімо швидше додому!

Далі на автоматі вимкнув апаратуру, оглянув радісним поглядом кабінет і дещо скуто рухаючись, пішов на вихід. Богдан лагідно притримував мене за талію, наче боявся втратити.

Тільки сьогодні я зрозуміла призначення шкіряного салону авто. Чесно кажучи, за час нашої сповіді моя білизна змокла до нитки й всередині щось приємно шкреблося, вимагаючи втамувати жіночу спрагу. Не дивлячись на те, що я й досі була дурним дівчиськом, божевільне кохання й фантастична близькість з жадібним до сексуальних ласощів чоловіком, перетворили мене на хтиву самку, що згорає від жаги, лише поглянувши на свого володаря.

Донизу в ліфті ми обіймалися наче підлітки, а в машині продовжували зваблювати одне одного грішними й нетерплячими поглядами. Спочатку я з острахом думала, як мій шалений водій подолає кілька кілометрів Басейною? Але опинившись там, заспокоїлась. Цій вулиці в час пік притаманний рух черепахи, де найстрімкіші авто повзуть тихо й слухняно.

В проміжках між смиканням машини, змучений останніми подіями Шеремет, мовчки стискав мою руку й загадково посміхався. А я розвернулася на сидінні до нього всім тілом та намагалася надивитися на свого прекрасного боса.

– Любий, навіщо нам дароване таке неосяжне Кохання? Воно ж може піднести за простір, або вбити, – філософствувала я, щоб трохи знизити градус вогню, який вирував усередині.

– Піднести - так, занапастити - ні! Я палатиму в тобі до останнього подиху. А ти? – притулив він мої пальці до своїх вуст і я згадала, як приємно було відчути це вперше.

– Так. Палати з тобою - моє призначення...

Від наших зізнань Богдан нетерпляче похитав головою й щиро вимовив:

– Я так більше не можу! Поставлю на аварійку й дійдемо пішки.

– Ти серйозно хочеш кинути свого красеня посеред цієї каші? – хазяйновито стримую потік його емоцій.

– Я зараз душу заклав би дияволу, тільки б опинитися вдома...

– Ого який ти грішний, мій коханий католику! Не треба закладати душу, бо вона належить лише мені. Тим більше, що ми майже доїхали, – намагаюся заспокоїти свого нестримного. Від очікування дива в мене також паморочиться в голові, але хтось та повинен бути поміркованішим.