Раді Вас бачити!

Богдана не було якось довго, а я знемагала від біди, бо наша донечка горіла вогнем. Та ось нарешті ключ в замку повернувся і я змучено подивилася в очі коханому.

– Що трапилося, Златко? – занепокоївся мій Шеремет, адже зранку все було добре.

– Нікуся гралася й посміхалась, а потім поступово почала палати, наче зненацька обсипали вогнем...

– Ти лікаря Вілсона викликала? – схвильовано запитав Богдан.

– Так, коханий. Він вже поїхав. Обстежив і залишив ось ці ліки, я давала та малеча відмовляється їх брати, – жалілася йому, наче дитина й обережно прикладала до голівки дитини вологу хустинку.

Богдан миттю зірвав з себе верхній одяг, збігав до ванної й повернувся в домашній футболці та попросив:

– Не бійся, золотко, зараз все зробимо. Доцю, йди до тата, – він лагідно пригорнув до себе дитинку, а вона повела запаленими оченятами й застогнала, наче розповідала як їй боляче.

Веронічка вже вміла тримати голівку та зараз безсило опустила її на плече батька й була дуже гарячою... Я стояла поруч і покірно чекала, адже в екстремальних ситуаціях Богдан завжди був головним.

– Що там, давай сюди, – простягнув одну руку.

– Ось емульсія, але ж вона її не хоче...

– Златко, а ти з молоком давала? – миттєво знайшов вихід він. А я забула, бо дуже розгубилася.

– Ні...

– То давай свіженького й накапай туди скільки треба цієї гидоти. Тут написано, ось дивись...

Та я вже сто разів усе прочитала, але не могла зорієнтуватися, бо так сильно Вероніка ще не хворіла. Це Мірчик був до хвороб доволі стійким. Його мучили лише зубки та й тоді він мужньо терпів, лише скиглив або ніжно посміхався. А дівчинка бажала ласки й здавалась перед нападом біди.

Я націдила молока, додала туди ліків, наповнила улюблену пляшечку дитини й подала Богдану:

– Ось тримай, коханий.

Тим часом мій неймовірний чоловік ніжно пестив донечці личко закритими вустами, а воно мурчало, як кошеня й точно менше страждало. Богдан впевнено тримав крихітку на одній руці, іншою ж обережно масажував спинку й також розраджував біль.

Ця картина була одночасно страшною й величною. Кому, як не мені розуміти, наскільки цей благородний чоловік переймається бідою інших. Богдан взяв пляшечку, знайомо потримав у руці аби перевірити температуру рідини й потихеньку підніс до ротика доньки.

Дивовижно, але малеча склала губенята трубочкою й почала впевнено смоктати молоко, разом з ліками. Вона випила майже все й Шеремет задоволено посміхнувся та поклав Ніку до ліжечка.

– Златко, давай свіженьку пов’язку. Ця геть суха. Зараз крихітка поспить. А через скільки знову треба давати? – зосереджено запитав він.

– Кожні дві години, аж доки не перестане горіти...

– От і добре. Не хвилюйся, матусю! Пішли, – обійняв він мене за плечі та повів з дитячої кімнати.

– Таточку, ти янгол для наших дітей, – вдячно притулилась я до його грудей.

– Я звичайний. Просто всіх вас неймовірно кохаю. Мені за щастя віддавати всього себе найдорожчим. Пам'ятаєш, я розповідав про самовіддачу. Тепер я це точно розумію й відчуваю. Знаєш, кохана, я коли зайшов також перелякався. Але добре, що працює той внутрішній Шеремет, сильний і невблаганний. Він мене виручає. Все, давай і ми до ліжечка, відпочивати, – запропонував він.

– Але ж...

– Ніяких «але». Ти себе у дзеркалі бачила? Я сьогодні також дещо зморився, – зізнався мій сильний чоловік.

– Котику, вона спить. Може не треба чіпати? – подивилась я на маленьку, коли ще раз зайшли. З радістю ми помітили, що почервоніння зі щічок поступово зникає.

– Нічого. Ми зробимо це обережно. Давай я сам, – він наче розправив крила над ліжечком доньки, а я дивилася й молилась, що в мене такий неземний чоловік. – Бачиш, навіть не реагує й рівно сопе. Значить точно попустило...

– Так, мій коханий чарівнику. Який же ти в нас неймовірний! Пішли погодую тебе.

– Дякую, Златочко, не хочу. Ось відпустить болячка нашу маленьку, тоді й поїм.

Господи! То виходить він переймається настільки, що їсти не може? А зовні демонструє такий спокій та впевненість, що навіть я повірила! З ним це бувало після смерті батьків. Богдан не бездушний, він просто вміє приховувати у собі переживання мужньо, як і повинен справжній Чоловік.

– Коханий мій, так не можна! Ти коли сьогодні востаннє їв? – чіплялась я зі своїми порадами, а Шеремет підхопив мене на руки й відповів:

– От зараз від тебе сил і наберуся. Ти ж знаєш: коли я чогось боюся, звертаюся до тебе за підмогою.

Цей блаженний зірвав з мене одяг і забрався до ліжка, щоб поринути в наш шалений світ. Сьогодні знову Богдан був таким, як тоді коли його налякала дурнувата Леслі. А ще я не знала про денну телефонну розмову двох знайомих чоловіків. Я віддавала йому все, чого хотів й тихенько стогнала, вбираючи його дари.

За ніч ще кілька разів ми напували Вероніку ліками й спостерігали за її станом одужання. Ранком були трохи змучені чергуванням біля дитинки, та нам до цього не звикати.

Десь о четвертій ранку мій Шеремет зізнався:

– Златко, я голодний! Ти щось там казала про поїсти. Що в нас було на вечерю, давай зараз! – о такій порі ми ще не вечеряли, але не раз бувало, що після шалених занять потрібно підкріпитися. Ну хоча б тоді, коли в орендованій на Лумумби я йому сказала: «Якщо борщу немає, підемо смакувати хамон...» То була наша перша ніч.

Зараз ми накинули халати, подивилися як одужує наша Нікуся та пішли до їдальні, за стіл. Богдан дійсно виявився страшенно голодним, він їв швидко й завзято, а я сиділа підперши голову руками й милувалася ним.

– Що? – весело подивився він мені в очі отими своїми неперевершеними жовто-зеленими вогнями. – Я неправильно їм? Не за правилами етикету?

– Ти мій чарівний і неповторний хижак. Їж, коханий, як хочеш. Ти вдома, серед найпотаємніших світів і тут нам все можна, – прошепотіла я у відповідь.

– Златко, як думаєш: Мірчику сподобається виїзна прогулянка з нянею? – раптом запитав мене він.

Тільки тепер я зрозуміла, що він страшенно переживає ще й за синочком, котрого ми відпустили з нянею до Діснейленду. Спочатку мені було моторошно, але няня Дора перевірена й дуже відповідальна особа. А Мірчик давно просив. Ось ми й погодилися та вже декілька днів мліли прихованими тривогами.

– Ну, якщо не телефонують, то все в порядку? Давай самі наберемо, – складала я посуд до мийки.

– Ні, це буде невиховано й недовірливо. Пані Дора дуже чутлива до таких речей. Скоро вони повернуться, не переймайся, мамо! Дякую, все було дуже смачно! Я подивлюся: як там наша крихітка почувається. Їй вже знову час ліки давати, – зосереджено нагадав мій Шеремет.

– На здоров’я, любий. Зараз все приготую, – дістала я пишні груди, аби зцідити свіженького, а Богдан помчав до дитинки.

Він знову самостійно дав донечці ліки й вона безвідмовно прийняла їх від тата. А вранці була майже здоровенька.

Тільки через два дні у двері подзвонили й наш дорослий хлопчик кинувся мені на руки. На порозі стояла няня Дора й тихо посміхалась. Її добрі очі говорили, що наш маленький «боєць» вимотав її до нестями, але така у жінки була робота й вона чітко виконувала її та ніколи не жалілась.

– Проходьте, пані Дороті, й розкажіть як все було? Цей загарбник Вас хоч не зовсім знищив? – радісно обіймала я синочка.

– Дякую, пані Злато. Якщо можна, я ненадовго поїду додому? А щодо Мірчика? То це дитя нестримне й гаряче, але я в захваті від таких неймовірних дітей.

– Дякую Вам і до завтра, – додала я няні понаднормових за увагу й щиру любов до нашого сина та замкнула двері. Мірчик тримався за мене обома рученятами й збурено розповідав про отримані враження.

Далі він повзав по татові та продовжував нескінченну історію пригод в Каліфорнії. А ми з Богданом дивились одне одному в очі й читали історію свого шаленого кохання та нашої прекрасної родини.