Раді Вас бачити!

З самого ранку Богдан помчав у нагальних справах, а наше домашнє життя закрутилось у стабільно стрімкому темпі. Я вже звикла, що варто відвернутися хоч на мить, як маленький господар починав свою шалену діяльність. Він невтомно перевіряв всі нижні шухляди в домі, але вони були надійно заблоковані. І тому наше творіння незадоволено дивилося на мене татовими жовто-зеленими хижими оченятами й настирливо прохало:

– Дай відчиню...

Я обіймала свого чарівного Шереметика й милувалася тим поглядом, що скорив мене та я нарекла Богдана «вогником». Йому це сподобалось, адже сам розумів, що палає у бізнесі й коханні та навіть наш маленький повторює вже характерні татові риси.

– Ні, синочку, не можна. Зараз я покладу сестричку спати й ми з тобою поїмо. Окей?

– О’кей! – не образилось, а розсміялося моє диво й залюбки взялося переді мною на килимі виробляти такі фігури, що дорослій людині до голови не прийдуть. Я ж кажу: Шеремет, котрий не вміє й секунди сидіти на місці без діла.

Наразі чомусь пригадалось, як він сказав перше слово англійською і я тоді образилася. Не «мама», не «тато», навіть не «баба», а «окей». Наче дитина знала, що вона стане його розмовною, а Батьківщина де народився, залишиться вдалечині.

Пам'ятаю наше вінчання й розуміння, що знову вагітна. Мій коханий мріяв про дівчинку і Бог дав нам її. Ми точно знали, що назвемо її Веронікою. Так звали мою подругу, що мимоволі стала доленосною ланкою в зустрічі з Богданом. А потім вона пожертвувала собою та не зрадила нас.

Здавалося, що наразі життя Шереметів увійшло до стабільного й щасливого річища й так буде завжди. Та одного ранку ми прокинулись і не почули матінку Богдана на кухні. Старенька пані мала звичку вставати дуже рано. Вона була занадто працелюбною та знаходила справи навіть тоді, коли звечора ми все переробили разом.

І коли ми зайшли до її кімнати, безжальний тромб уже забрав бабуню Орисю у вічність. Тепер вона точно зустрілася зі своїм коханим чоловіком на небі, як мріяла. Знаєте, мені здається, що чисті душею люди йдуть з життя мирно й тихо, хоча не завжди.

Це було жахливо! На Богдана, як і після смерті батька, важко було дивитись. Я також систематично хлюпала носом, бо за час проживання з пані Орисею під одним дахом не пам’ятала між нами жодної сварки. Вона була настільки життєрадісним і щирим божим створінням, що навіть з моїм упертим характером, ми вживалися мирно. Тепер мені знову треба спрямувати всі свої старання, аби зарадити болю коханого чоловіка.

Слава Богу, що наша крихітна Вероніка, яка народилася трішки раніше належного терміну, вже набрала нормальної ваги. Цього разу я була дорослішою та вміла сприймати життя гнучко, тому молока в мене було хоч завались. А наше крихітне синьооке диво, не відаючи про трагедію з бабусею, дарувало чарівну посмішку.

Мережевий бізнес Шереметів тримався на належному рівні. Зірок з неба у Нью-Йорку ми не хапали та на життя вистачало. А ще, залишившись тепер без батьків, Богдан загорівся стрімкими змінами.

Звичайно, йому було важко дивитися на оселю, де їх більше немає. Тому мій талановитий чоловік сам спроєктував переобладнання дому та знайшов надійних робітників. Для нас Богдан орендував велику квартиру, що знаходилася неподалік від офісу Inwey, на Мангеттені. Та не дивлячись на багату зелень парків острова, я страшенно хотіла повернутися з дітками до передмістя.

У справах і роздумах день промайнув непомітно. Ось я почула, що Богдан відчиняє вхідні двері й дуже зраділа. Значить сьогодні вся родина сяде за стіл. Від недавньої тяжкої втрати мій коханий ще мав сумний вигляд, але як дивився на нас, оживав.

– Привіт мої хороші! Я за вами страшенно скучив! – підхопив на руки Мірчика, коли я годувала донечку.

– Татку, зараз я вкладу маленьку в ліжечко й будемо накривати на стіл.

– Не відривайся, кохана, я сам. Синку, ходімо допомагати мамі! – скомандував мій Шеремет спадкоємцю й той кинувся за татом до їдальні.

– Крихітка вже не голодна? Ну все, тепер поспи... – припала я вустами до лобика Вероніки й поклала в ліжечко. А воно так незадоволено зітхнуло й сумно подивилося, що я збираюся піти.

Коли я зайшла до кухні, там вже кипіла робота. Страви підігріті й акуратно розкладені на порції. Богдан тримав Мірчика на одному коліні й розбещував його неймовірною увагою. А я мовчки дивилася на них і блаженно посміхалася.

– Смачного, Златочко! Я такий щасливий коли ви поруч, – вимовив чоловік.

Ми вклали діточок та вляглися у своє ліжко, щоб трохи пізніше, коли Мірчик засне, зайнятися солодкими справами. Але я почула виклик і побачила на екрані заплакану маму:

– Привіт, мамуню! Щось сталося? Чому ти плачеш? – стривожено запитала я її. Таке траплялося доволі рідко, чи може не було взагалі?

– Та не звертай уваги, Златко. Все вже добре. Твій дурнуватий батько у місцевій лікарні.

– Мамо, чому? – скрикнула я розуміючи, що нещастя ходять косяками!

– На буровій, чорти б її вхопили, сталась аварія. Впала велика балка. Один робітник загинув, інший покалічився, а мій ідіот відбувся незначними травмами та легким переляком. Ось такі новини, доню! Даруй, що бентежу. У вас же там ніч.

– Господи, мамо! Та кидайте ви вже ту кляту Африку і повертайтеся додому! Згадай, як мене навчала, що всіх грошей не заробиш. І скільки можна там сидіти? По Україні теж повно бурових. Якщо татові вдома не сидиться, то нехай допомагає своїм, рідним нафтовикам! – завелася вичитувати її.

– Ого! Коли це ти, доню, стала такою буркотливою? Взагалі-то це мій коник. А тепер бачу, що ти точно вся в мене, – від моєї проповіді маму трохи відпустило.

– Та як же мені не бурчати? Ви ж у нас тільки й залишилися...

– О, так! Пам'ятаю й приношу свої співчуття. Нехай тепер разом почивають з миром зятеві батьки, – не бачила теща, що наразі мій Шеремет поруч.

– Дякую, я передам. І все-таки повертайтеся до Києва, бо я за вами страшенно скучила! – чіпляюся, мов реп’ях.

– Дивна ти дитина, Златко! Який сенс нам повертатися до Києва, коли ти на іншому боці планети сидиш? – повернулася до свого звичного стану мама.

– То прилітайте до нас! Скоро Богдан закінчить перебудову нашого дому. Місця вистачить для всіх, – щиро вмовляю неньку.

– Яка радість! З вогню та до полум’я. Ні, доню, ми ще тут посидимо. Батько одужає, стане обачнішим. Не хочу я вдома з однокласницями в телефоні переписуватись та ходити за капустою на базар. Це так сумно, адже ти з моїми внуками Бог знає куди забралася.

– Але ж, мамо, ми страшенно хотіли залишитися в Києві. Та хіба наша вина, що комусь захотілося обібрати Шеремета? І Вероніка, нехай почиває з миром, постраждала саме через нас, – батьки вже були в курсі справ, щодо нашого переміщення світом.

– Ну, тоді Київ постоїть поки що й без нас. А все інше у вас добре?

Я не встигла відповісти, як на ліжко забралось наше дитя й, обхопивши ноут рученятами, відрапортувало:

– Бабуню, у нас все добре! А ти приїжджай до Мірчика, щоб не сумував!

До цих слів онука не було чого додати й мама знову почала витирати слізки. А мій вихований Шеремет лежав тихо й зовсім не заважав розмові, хоч на його душі безжально шкреблися сумні кішки.

Я побажала татові швидкого одужання й кинулась обіймати своїх чоловіків.

– Що сталося? – поцікавився вихований Шеремет справами моїх предків.

– Та все добре. Вони впораються. Богданчику, не сумуй! Адже дідусь з бабусею дивляться на нас з неба, правда синку? А чого ти ще не спиш?

Мірчик заліз на нас зверху й чесно відповів:

– Я почув бабуню й прибіг. А ви з татом такі гарнюні... Я вас люблю.

– Господи, наше дитя! Воно вже вміє заспокоювати тата з мамою. Яке світле диво у нас зростає, справжній Шеремет! – скинула я слізку.