Раді Вас бачити!

Давно на стоянці під Гулівером не було стільки спецтехніки. Зморені трудовим днем водії з сусідніх будинків, що звикли користуватися тут паркомісцем, нічого не розуміли й матюкалися в черзі на бульварі. Цікаві перехожі фоткали на телефони все, що відбувалося під офісним центром. А відбувалося там страшне!

– ...Ой, дивись, несуть когось! Давай, знімай скоріше, – почулося з натовпу і серйозний дядько в шкіряній куртці, з текою в руці, крикнув:

– Чого тут досі немає стрічки? Розженіть цей натовп, бо працювати ж просто неможливо! Алло? Я на пригоді в Гулівері. Це надовго...

Мабуть, дружина слідчого спецвідділу з розслідування вбивств намагалася дізнатися: коли чекати чоловіка до вечері? Та й сьогодні їй знову прийдеться смакувати на самоті.

А тіло бідолашної Вероніки Матвієнко вже завантажили в спецавто й відправили для досліджень судмедексперту. Хоча з попереднього огляду спеціаліст і так констатував смерть від удушення. На шиї у Ніки були відбитки величезних рук, звісно в рукавичках. Вони задавили Нікусю, як невинне курча лише за те, що вона зустріла бандитів одна-однісінька.

У нападників був прямий наказ: зайти до офісних комп'ютерів та отримати номери жирних рахунків непокірного Богдана Шеремета. А коли Ніка відмовилася давати паролі - часу катувати її тварюки не мали. Тому вони банально придушили дівчину й розтрощили техніку, навіть не здогадавшись вилучити сервери. Скоріше за все той, хто давав завдання дебілам, розраховував на присутність в офісі самого Шеремета та на шантаж його молодою родиною.

Але Богдан після обіду поїхав за місто, на склад, де завжди купував памперси й дитяче харчування. Адже не дивлячись на високі доходи, він був відмінним господарем. І це врятувало його від зустрічі з бандитами чи навіть смертю. Він же точно не надав би дикунам бажаного й міг загинути. Та доля вирішила інакше й тепер ми прямували якомога далі від небезпеки.

Коли слідак зайшов до операторської офісного центру, щоб прослідкувати хід подій та отримати підказки для слідства, чергові намагалися йому допомогти. Однак виявилося, що кілька необхідних камер саме на тридцятому поверсі, дивним чином вийшли з ладу, чи точніше елементарно були накриті ганчірками. Тобто до візиту готувалися й нічим цінним специ тут не розжилися, а тому зморена тяжким чергуванням група на сьогодні роботу завершила.

А в номері одного не дуже шикарного київського готелю відбувалося наступне. Зморена самотністю бізнесвумен Лариса Тарнавська піймала мить, гидливо вибралася з ліжка свого коханця та помчала в душ.

Незадоволена фізично, десь глибоко у своїй чорній душі тварюка розуміла, наскільки ница її поведінка. Жінка докладно змивала з себе слину та не дуже приємні пахощі старого діда. Щоб викинути назовні негативні емоції, вона смачно матюкалася, забуваючи про статус працівниці іноземної компанії.

І лютувала дамочка не лише через чоловічу слабкість свого наставника, а більше через його задум негайно розорити успішного бізнесмена президентської лінії Inwey – Богдана Шеремета. Заможний дід, бачите, образився на гордовитого підприємця. Тільки для самої Тарнавської падіння мережі автоматично означало крах її власного бізнесу. Так уже був влаштований мережевий маркетинг, але Дем’янович про це й слухати не хотів.

Поки його дама милася, «рішала» отримав телефонний дзвінок і дико заволав:

– Ну, пеньки! Що ви зробили? Тобто, придушили? Кого Шеремета? Дебіли!

Далі пішла така відбірна лайка, на відображення якої кирилиця просто не здатна. Поміж нецензурщини керівник «операції» наказав поїхати на орендовану Шереметом квартиру, а ще в дім його дружини на Прорізній і заразом й до вбитої помічниці. Тільки що вони намагалися там знайти, залишалося загадкою. Ну хіба одяг та використані памперси, які ми не встигли спустити до сміттєзбірника, бо кинулися навтьоки.

Мені було страшенно шкода Вероніку і я плакала в пухкий комбінезончик сина, сидячи у напівтемному тролейбусі. Дитя відчувало мій настрій й тільки тихенько хлипало та соску не плювало, навпаки поглядало сонними оченятами навколо. Це ж Шеремет! Якщо скрутно - треба терпіти.

Ми вже вийшли з тролейбуса й попрямували до метро, а з вокзалу нічним поїздом повинні були досягти Львова. Залишати в країні стареньку маму, навіть під страхом смерті, Богдан не міг.

Далі Шеремет готувався на авто перетнути кордон з Польщею й звідти літаком вибратися до Сполучених Штатів. Звісно ніколи раніше Богдан не робив таких шпигунських віражів, але як виявилося, був до них готовий.

Про себе вже й не кажу, бо зроду не думала потрапити в подібну страшилку, де горе і страх перепліталися з думкою про коханих людей. Та до Львова ми дісталися без перешкод. І саме за таких обставин я особисто познайомилася с мамою Богдана.

Без перебільшення це було біблійне створіння, схоже на янгола. Худенька, сива, трішки згорблена жінка, з тяжким сумом та неймовірною добротою в очах. Вона щиро обійняла дорослих, а потім простягнула рученята до Мірчика. Я боялася давати, але Шеремет поглядом наказав скорилася.

– Привіт, Мирославчику, от ми й зустрілися... – ніжно обійняла внука обома руками друга бабуся та болісно зажмурила очі.

Від такої чуттєвої сцени у нас з Богданом одночасно в горлі застрягло повітря. Та рішучий син легко схарактеризував картину подальшого життя й пані Орися не чинила спротиву. Здавалося, коли вона доторкнулася до внука, що носив ім’я її Коханого, все інше вже не мало жодного значення.

Підсвідомо я порівнювала, як по-різному дві бабці раділи онукові. Звичайно, моя матуся також приперлася з іншого континенту подивитися на наше диво та все одно мами були дуже різними.

– Сидіть тут тихенько й відпочивайте! – скомандував жінкам ватажок зграї.

– Ми підемо з тобою, – рішуче встала я, а пані Орися гордо подивилася на сина й пояснила:

– Златочко, не хвилюйся! Богдан тут вдома, як ніде. Вам з маленьким треба відпочити, а він все необхідне швиденько зробить і повернеться.

– Добре, ми почекаємо, але я буду телефонувати, – насупилась я й він пішов собі.

– Не бійся, доню. Бодя знає кожен камінець у цьому місті. А коли в тебе молоко зникло? Хоча не відповідай! З вашим життям воно й не дивно. Горе з тими хапугами. І чого їх так багато навкруги? Ну якщо людина вміє заробляти, чому тут заздрити? Хіба не краще навчатися й наслідувати їй? – філософствувала свекруха, та я її не слухала, бо через переживання сиділа наче на гвіздках.

Дійсно, через пів годинки Богдан приніс необхідну для годування суміш і ми зайнялися суто жіночими справами, а Шеремет знову зник. З’явився не на Porsche, а на звичайнісінькому Фольксвагені, якого планував залишити в Польщі. Та й бабуня Орися не гаяла часу дарма. Вона вже зателефонувала своїй молодшій сестрі, що жила десь на шляху нашого слідування до кордону й замовила Мірчику козяче молоко.

Вірите, я спостерігала за довколишнім екстримом і була від цих людей у захваті! Ось тепер я розуміла: в кого вдався мій Шеремет. Інтелігентні й тихі львів'яни, за необхідності, ставали незламними у своїй боротьбі. Даруйте, мої рідненькі кияни, бо ви більше любите театри й виставки та рахуєте прибутки аби влітку полетіти до екзотичних країн...

Молоко добра родичка нам підготувала й кордон з Польщею ми перетнули без зайвих пригод. Можливо в Києві правоохоронці вже шукали родину Шереметів, але зметикувати все на швидкості Богдана, вони не могли. Залишалося сісти на літак з Жешува до Нью-Йорка й тільки на борту дозволити собі перевести подих. Але й там ми не розуміли: чому доля вирішила зробити з нас втікачів?