Раді Вас бачити!

Після вдалої презентації та офіційного відкриття бізнесу в Києві, робота офісу пожвавилася. До нас почали частіше заглядати співробітники з команди Богдана Шеремета. Їх було багато й люди давно мріяли повернути координаційний центр не за океаном, а поруч. Тепер їх мрія здійснилася.

А мій бос приходив зранку у піднесеному настрої, наспівував якісь пісеньки й продовжував знайомити мене з потрібними людьми. Я пам’ятала, що він скоро повинен їхати з презентаціями до Європи й трохи хвилювалася. Здавалося мені ще рано очолювати такий значний обсяг робіт. Але ж я відразу погодилася на це й тепер давати заднього ходу не мала жодного права.

За день до від’їзду Богдан запросив мене до ресторану на першому поверсі Гуліверу. Ні, це був не прощальний обід, а ділова зустріч з нашим «дахом». Таке я бачила лише в кіно, а тепер повинна зіткнутися зі столичними корупціонерами, лицем до лиця.

Літній чоловік награно обійнявся з Богданом, сів за столиком навпроти й застряг у мені своїми хтивими очицями.

– Бодя, у тебе нова секретарка? Нічого така собі! – неприховано видав мені характеристику худорлявий дідуган.

– Антоне Охрімовичу, вона не секретарка. Це моя помічниця й заступниця по всіх питаннях, на час моєї відсутності в місті. Підкреслюю: по всіх, – повторив Богдан, можливо тому, що дідусь не дочував. Але виявилося, що чує той відмінно.

– Та облиште, містере Шеремет! Якесь дівчисько вирішуватиме зі мною фінансові питання? Ти довіриш їй наші таємниці? Це ж утопія, дорогий! – попивав марочний коньяк, коштом мого боса, нахабний дід.

– Все нормально, раднику! Вона не підведе, – наполягав Богдан. – Злата дуже відповідальна й талановита людина.

– Ну, щодо її талантів тобі звісно видніше! – гидко розсміявся «радник» і я, зрозумівши паскудний підтекст його слів, миттю підвелася та скромно вимовила:

– Перепрошую, я на хвилинку...

Обидва джентльмени ввічливо встали, а потім продовжили свої таємні справи. В туалеті ресторану я подивилася на себе в дзеркало і сказала: «Ласкаво просимо до мафії, Златко!» Потім старанно вимила руки, наче намагалася відмитися від своїх думок і переконувала себе, що все нормально. Так мені було спокійніше.

Через день Богдан полетів спочатку до Стамбула, а потім до Софії. На зв’язку він дійсно був - двадцять чотири на сім і здавалося, що знаходиться поруч. Ніяких надзвичайних подій поки не відбувалося. До офісу заходила лише прибиральниця й ті дистриб’ютори, що не мали змоги звітувати в мережі. Таких ще вистачало, але працювали вони добре.

Крім того, в моєму житті скоро повинна була відбутися найщасливіша подія. До Києва у коротку відпустку я чекала на тата й маму. Я не бачила їх більше ніж пів року й тому встановила на айфоні «зворотний відлік». Звісно це дитяча розвага, але не для дівчини, що місяцями живе сама-самісінька, без батьків.

І ось настав день зустрічі! Дім я підготувала ґрунтовно. Поприбирала, накупила їжі, кругом поставила квіти. Але з офісу мені необхідно було піти в розпал робочого часу. Бос вперше залишив на мене відповідальну місію, але ж і до батьків я дуже хотіла! Тому зателефонувала й Богдан миттю відпустив. Я замкнула «вершину світу» до завтра. Вже всі знали, що це я так нарекла офіс і людям назва сподобалася.

А я взяла таксі й помчала до Борисполя. Літак сів вчасно і я вже блаженно висіла то на шиї у тата, то ніжно обіймала маму. Мої бідолашні мали такий колір шкіри, що якби не блакитні українські очі, можна було б вважати їх корінними жителями Африки.

– Господи, яка ж ти стала доросла й гарна! – пестить мене в таксі мама та лукаво шепоче на вушко: – Нареченого покажеш?

– Мамо! Та немає в мене ніякого нареченого. Ніколи думати про таке. І взагалі ти ж знаєш, як скептично я дивлюся на цей момент, – впевнено відмахуюся, а вона не відстає:

– Ну, дивись-дивись скептично, а час іде. Всі дурненькі дівулі порозбирають собі хлопців, а ти зостанешся зі своїм червоним дипломом крокувати удвох по життю. Он ми з татом побралися на першому курсі, та й досі не жалкуємо, правда ж любий?

Батьки радісно крутять головами в таксі на всі боки й звісно пригадують кожен кілометр рідної землі, за якою безмежно сумують на вимушеній відстані.

Порядок у квартирі мама оцінила й похвалила мене, а ще зрозуміла, що хлопця дійсно не існує, адже тоді часу на ідеальний лад не вистачило б. Батьки навезли до квартири дивних сувенірів та ароматів пустелі й бігали з презентами по сусідах.

Жаль було Гавриловича, про якого я говорила на початку. Він так і не змирився з втратою єдиної доньки та скоро помер у лікарні. Я навіть не встигла до нього зайти. А тепер у тій квартирі живуть інші люди. Залишається лише сподіватися, що батько й донька вже зустрілися десь серед світів.

Моє життя наразі цвіте й пахне. Воно рясніє тисячами оповідей африканських пісків, які наче Шахерезада, невтомно розповідає мама.

Скоро зі свого європейського вояжу повернувся пан Шеремет. Він також привіз багато новин та радів, що підписав купу нових людей. А ще сталося таке, на що я геть не розраховувала.

До вечора в офісі стояв шалений гамір. Це тому, що відразу з поверненням боса, в Києві з’явилася його команда з Одеси. Одесити – фантастичні люди! Їх неперевершений гумор відомий у всьому світі, а ще вони завжди радісні й піднесені та знаходять підстави весело постібатися над усім, що бачать навколо себе.

Ми розмістили їх в недорогому готелі, показали деякі шляхи пересування, а на завтра у нас була призначена зустріч між двох гілок маркетингового дерева – столичного й одеського. Підготовка до обміну досвідом була непотрібна, а тому я збиралася додому.

– Стомилася? – тихо й занадто близько підійшов до мене Шеремет. Його традиційно тонкий аромат парфумів заповнив простір навколо. Богдан взяв щось з коробочки і я побачила кулон з аметистом та почула: – Ти дуже гарно справляєшся з усім. Може це дивно, але я скучив за тобою й хочу подарувати ось це.

Він розстібнув защіпку на ланцюжку та вже намагався обвити навколо моєї шиї, але я відсахнулася й запитала:

– Навіщо?

– Ну, по-перше, це твій камінь. Він уособлює більшість твоїх рис: щирість, відданість, гармонію у всьому. Він, як і ти, приносить умиротворення та додає натхнення. З того часу, як ти працюєш зі мною, мене скрізь переслідує удача. Я підписав по Європі неймовірну кількість людей, на яких навіть не очікував. Ти мій талісман, а це буде твій.

– Я не можу його прийняти, Богдане. Це коштовність і такий жест проти правил. Він мене бентежить, – кажу щось таке, чого не хочу.

– А мене бентежить все, що в тобі. Прошу прийми, від щирого серця...

Я знизала плечима й розуміла, що в грошовому еквіваленті для нього це ніщо. Але сам факт подарунка від боса - для мене був неприйнятним! Та коли я подивилася в його жовто-зелені очі, вони зовсім не уособлювали хижака, скоріше прохали милосердя й довіри. Я мовчки повернулась до нього спиною й рішуче підняла волосся, щоб він міг замкнути застібку.

– Дякую! – збентежено прошепотів чоловік та ніжно доторкнувся губами до моєї шиї. Я, наче вжалена, відскочила вбік, відчуваючи як палає обличчя.

– Ніколи більше не робіть цього, будь ласка, містере Шеремет! Інакше я звільнюся, – аж занадто гаряче вимовила я й розуміла, що мені не вистачає повітря.

– Вибач, я поквапився. Звільнятися не треба. Я вмію чекати, – рішуче сказав тоді він.