Раді Вас бачити!

Тиждень закінчився так швидко, наче його й не було. Тато з мамою полетіли назад до африканської пустелі, а я знову залишилася сама-самісінька й мене оповив непереборний сум.

Часто я плакала аж до ранку. Перед роботою намагалася прикладати до личка лід, але очі залишалися червоні та підпухлі й Богдан не витримав та якось запитав:

– Тобі допомога потрібна? Що хлопець дістає?

– Я вже казала: у мене немає хлопця, – не зрозуміла я, чого він лізе мені в душу.

– А чому ж ти приходиш кожного ранку така зарюмсана? – його спостережливість просто вражала.

– Тому, що тато з мамою поїхали й мені їх дуже не вистачає. Краще б взагалі не прилітали! – щиро зізналася йому і заридала так, наче він мене вкусив.

– Вибач, ти казала, а я забув. От тільки я в житті не повірю, що в тебе немає хлопця. Така краса приваблює десятки очей, – констатував Шеремет, а мені від цього стало ще гірше.

– Не потрібен мені ніхто! Дозволь мені вийти, – прошу його з останніх сил.

– Звичайно йди. А як повернешся, ми поговоримо. У мене є до тебе невідкладна справа, – таємниче посміхається своїми чарівними очима бос і я мчу на вулицю.

Плакати дуже хочеться, але посеред площі я не можу цього робити й тому швидко прямую в бік Олександрівської лікарні. Всі знають, що серед її зелених просторів легко загубитися й трішки відпочити від набридливої метушні.

Я увійшла до парку та присіла на бетонному блоці. Повз мене пройшов чоловік на милицях, а потім жінка повезла в інвалідному візку дівчинку. Після побаченого лити сльози тільки тому, що я молода, здорова й гарна - мені перехотілося. Бо тут і зараз я усвідомила: скільки у людей буває горя. Тому посиділа ще трішки й повернулася до офісу.

Коли зайшла у приймальню, з кабінету Богдана було чутно галасливу відвідувачку. Вона репетувала відносно хімічної формули одного з кремів для обличчя та доводила, що продукція Inwey то туфта, а вона кандидат хімічних наук і може легко зруйнувати кар’єру компанії, бо спеціалісти неправильно вводять складники... Бла-бла-бла!

Як Шеремет все це інколи витримує? Адже вона така не перша. Частіше люди приходять аби подякувати. Але бізнес, що напряму пов’язаний з клієнтом – то неймовірний геморой. Вибачте на слові! Завжди знайдеться невдоволений життям суб’єкт, котрий звинуватить у всьому інших. От і ця «професорка» мабуть, була чимось обділена й тому прийшла відвести у нас свою спустошену душу.

Коли Богдан здихався її, та провів до виходу з офісу, він уважно подивився на мене й запитав:

– Тобі краще?

– Трохи, – відповіла я й теж поцікавилась: – А ти живий? Не заразила тебе ця «хімічка» чимось невиліковним?

– Я тебе прошу! У мене на них давно стійкий імунітет, – безтурботно розсміявся він. – До речі, я хотів тобі запропонувати дещо.

– Слухаю уважно, – з готовністю взялась я за планшет.

– Та ні. Занотовувати нічого не треба. Тут мені презентували два квитки на виставу, тільки немає з ким піти. Власне я навіть не знаю де це, – хитро посміхнувся він та показав мені квитки до «Підвалу культури», на Гончара 30А. Театру, що знаходився на сусідній від мого дому вулиці.

– А чому ти не запросиш на спектакль свою Жанну? – згадала я про жінку, що якось вимагала у нього грошей на власний салон краси.

– Тому, що Жанна давно в минулому, – спокійно відповів Шеремет, а в мені наче щось розірвалося та приємно заповнило нутрощі. Я намагалася бути спокійною, але солодкі відчуття пурхали всередині. Тоді я порадила: – Запроси когось іще.

– Я не хочу «когось іще». Хочу піти з тобою, – по-дитячому вередував Шеремет.

– Але це непрофесійно, коли бос і підлегла разом ходять до театру, – відрізала я.

– От де воно тут у вас таке береться? Наче вже давно немає червоних стягів, а радянщина так і пре навіть з тих, хто її ніколи не знав. Чому це непрофесійно? Я ж тебе не в стрип-клуб кличу? А хоч би й туди. Це особиста справа вільної людини: куди вона ходить після того, як принесла користь суспільству своєю денною працею, – ображено прочитав мені лекцію про надлишок моральності Богдан і чекав, що його розумна помічниця придумає у відповідь цього разу.

Але відповіді я не знайшла й забувши про сльози, сказала:

– Добре підемо до «Підвалу». Я давно туди хотіла сходити.

Такої радості на його доглянутому обличчі я не бачила, ні після феєричної презентації на Печерську, ні тоді, коли повернувся з Європи з гарними новинами. Взагалі ще не бачила.

– Ти ба, які дива роблять з вами переконання людини з вільного світу? – весело сказав він.

– Ну от що, людино з вільного світу, якщо будеш так собою пишатися, я й передумати можу! – відчувала я свою нестримну радість та навіть забула про сум через від'їзд батьків.

Коли після вистави ми вийшли з «Підвалу» кожен по-своєму переосмислював талант Антуана де Сент-Екзюпері. Вистава називалася «Льотчик і роза». Вона була про героя, закоханого в життя та жінок.

Ми тихо йшли в бік мого дому і я бачила, що Шеремет прекрасно орієнтується на цих вулицях.

– А хочеш зайдемо сюди? – запитав він, дивлячись на вхід до відомого в’єтнамського кафе «У Хань».

– Але вже пізно... – натякала я на неминуче розставання.

– Чому це пізно? Вони працюють до двадцять третьої. А зараз лише пів на десяту, – поглянув на свій Rolex мій кавалер.

Дивно, але місяць тому, коли ми зустрілися вперше, я й уявити не могла, що той глянцевий принц буде отак запросто гуляти зі мною рідними вулицями.

– Тут подають на диво смачні роли з овочами та креветками й класичні рисові чипси, – вирвалося в нього.

– То це так ти не знаєш дороги до «Підвалу»? – не стрималась я й заглянула до Його очей.

– Але ж повинен я був якось викликати в тобі жалощі. Бо тільки так ти, зі своєю супервідповідальністю, могла погодитися на вечір зі мною, – зізнався у своїй щирій підступності бос і я не знайшла, чим йому заперечити.

Ми пригостилися смачними стравами в’єтнамської кухні та вже зовсім пізно, пів на одинадцяту, підійшли до мого будинку.

– Тут я живу, – урочисто оголосила, а Богдан посміхнувся й сказав:

– Я знаю.

– Звідки? – виказала я свій дурний подив.

– Якось прогулювався поруч. Дуже хотів зайти в гості, але подумав, що можу завадити. Я взагалі-то не настільки «вільна людина», щоб вдиратися без запрошення.

Зараз я чітко розуміла, що саме на те «запрошення» він і натякає. Припустимо я була зовсім недосвідчена, але ж не ідіотка. Тому з першої нашої зустрічі під консерваторією, коли він покликав мене на співбесіду щодо працевлаштування, я усвідомлювала наскільки він мені подобається.

Це було наче якесь наслання, чаклунство, казка! Тільки спочатку здавалося, що між нами прірва, а згодом вона ставала все менш глибокою, аж доки сьогодні не перетворилася на рівний шлях. Батьки мої полетіли. Від своєї Жанни він здихався. Ми обоє були гаряче закохані. Та що мені зараз робити – я не знала!