Раді Вас бачити!

Прилетіла мама. Вона навіть не завітала додому на Прорізну та й нас про свою появу не попередила. Ні, моя матуся вихована жінка й педагог, але в нинішній ситуації неймовірної радості, з неї вивітрилися елементарні правила культури й етики.

Щаслива трійця Шереметів лише призвичаювалася до нового життя. Наш соловейко співав так голосно, що кілька поверхів «раділи» поповненню разом з нами. Я активно вивчала в мережі трактати бувалих про новонароджених. Ось, наприклад, купати Мірчика ми спочатку страшенно боялися, але скоро призвичаїлися й усе пішло на лад.

Та раптом, наче сніг на голову, у двері подзвонила моя мамця. Весела бабуся стояла на порозі нашої орендованої трикімнатної й приємно посміхалася...

– Привіт, а ось і я, ваша бабуся! Тільки не здумайте називати мене так на людях! А вдома, будь ласка, – з такого привітання почала вона.

– Мама! – сіла я на той пуфик у передпокої, на якому колись вперше роззував мене до нестями закоханий Шеремет. – Чому ти не сповістила, що прилітаєш?

– А хіба ви не раді мене бачити? Де він, показуйте! – Богдан поглядав то на мене, то на тещу і я читала його думки. Зараз він мовчки повторював: «То ось звідки ти в мене така».

– Чому ж не раді? Просто Богдан міг зустріти тебе в аеропорту, – намагалася відкараскатись від здивування донька.

– Ще чого? Бориспільські перевізники - це жива історія Києва й області. Поки довезуть, то навіть мені щось новеньке підкинуть. Я чудово провела час. То де мій онук?

– Мамо, він зараз спить. Тому, будь ласка, розмовляй трішки тихіше, – попросила я, адже сама вона навряд чи зупинилася б.

– А ви чого такі сонні? Все кохання спати не дає, – чудила далі матуся.

Ми з Богданом тихенько зітхали та розуміли, що за двадцять п’ять років вона дещо призабула про життя новонародженої дитини, а заразом і правила суворої гігієни в приміщенні, де живе манюній громадянин світу.

– Мамо, а ти не хочеш прийняти душ з дороги? Шлях був довгий і важкий. Як там поживає пустеля? – перегородила я їй шлях до кімнати синочка.

– Сохне пустеля, що їй зробиться? А, це ти так толерантно натякаєш мені про непорушні правила спілкування з маленьким створінням? Молодець! Зятьочку, а візьми в мене оцю потвору, бо страшне яка важка, – веселилася ненька.

Щаслива «бабуся» зникла в ванній кімнаті та увімкнула воду, а ми з Богданом розсміялися й обійнялись.

– Ось так, коханий, я й жила до тебе. Тримайся, бо моя мама набагато дивніше створіння, ніж я сама. І взагалі нічого не сприймай серйозно, – дарувала йому я покрокову інструкцію спілкування з тещею, в домашніх умовах.

А Богдан тяжко зітхнув і пояснив свій сум:

– Ось тобі й маєш. Ми ж іще навіть не націлувалися вдосталь. І тут такий тайфун!

– Сонечко, це нічого. По-перше, у нас є гостьова кімната. А по-друге, у моєї матусі бажання змінюються щохвилини. Вона виспиться й поїде на Прорізну до подруг. Я свою матінку добре знаю, – заспокоїла я його.

Мама вийшла наче волога шоколадка та нагадувала тендітне дівчисько. На ній був мій махровий халат і свіжий рушник на голові:

– Знезараження пройшла успішно! Тепер вже можна побачити: заради кого я жила на землі?

– Мамо! А я вже не рахуюся? – відверто сміялася з того, як вона відпустила гальма. Добре, що в мені більше зачепився врівноважений характер тата.

– Ой! Ну звичайно й заради тебе також, – не дивлячись у мій бік, махнула вона рукою. – Але ж це ОНУК! Остання забава старої жінки, – пишалася вона виглядом доволі молодої особи.

– Це ти стара? Мамо, якби я не знала, що у вас з татом все добре, то подумала б, що в тебе є коханець. Т-с-с-с... Ну, ось той, заради кого ми всі тепер живемо, – пригорнулась я ніжно до Богданових грудей, а він тільки змучено зітхнув та обійняв мене страшенно пристойно.

– Боже, яке диво! І так тихенько спить... – здивовано шепотіла зараз мама й не могла відірвати очей від нашого прекрасного синочка. У неї навіть слізки з'явилися.

– Мамо, а в нього зворотний графік. Вночі - гуляє, а вдень - спить. Ну, й ми спимо по кілька годин, теж за графіком.

– Ага, то ось як живуть щасливі батьки з новонародженим? – вже з ноткою сарказму пожартувала вона. – Але повинна тобі сказати, що за чверть століття маленькі дітки геть не змінилися. Ти співала своїм дзвінким голосочком так, що сусіди запихали до вух, хто що мав. Та нічого, он яка красуня виросла. Так, Богданчику?

– Так, мамо! Ніколи не перестану дякувати Вам за мій скарб. Ніде у світі більше такого немає. А я схопив відразу та вже ніколи не відпущу, навіть якщо проситися буде, – засяяли хижацькі зорі в Його очах.

– Пішли, мамо. Нехай поспить. А то мені скоро його годувати. Тому давай ми спочатку тебе почастуємо, – була більш розважливою донька.

– Ой, Господи, побачила внука й забула про все на світі. Я ж там пустельних смаколиків вам привезла. Від митників приховала, та вони не дуже й шукали. Такі, як я їх не цікавлять. Їм же приємніше постібатися над новачками, що вперше перетинають кордон. Пішли мої діточки, де у вас тут стіл? – обійняла вона нас за боки. Так ми попрямували до вітальні.

До речі, відносно гостювання у нас, я була повністю права! Мама не поспала з нами лише одну ніч, спробувала допомогти з купанням, а потім взяла свою валізку та й кинулася додому, на Прорізну. Вона мотивувала це тим, що заважає нам милуватися одне одним, а ще їй конче потрібно поспілкуватися з подружками та проінспектувати власну квартиру. Ясно, що спротиву їй ми не чинили!

З цією щасливою напастю ми, здається, справилися. Та вже кілька днів не могли знайти майбутню хрещену маму Мірчика. З часів неймовірного зближення, Вероніка телефонувала по кілька разів на день й дізнавалась: як наші справи? А тепер її номер замовк. Якийсь час, зайняті синочком ми ще чекали, а потім знайшли контакт клубу в мережі й зателефонували туди.

– Алло, це Голлівуд?

– Ні, це лівобережний Київ. Перепрошую! Ви дійсно зателефонували в найкращий нічний клуб міста, Голлівуд. Слухаю Вас уважно, – невиховано пожартувала дівчина в трубці.

– Розумієте, у вас працює танцівницею моя подруга - Матвієнко Вероніка. Я маю її особистий контакт та він вже кілька днів не працює. Можете, щось сказати з цього приводу?

Те, що я почула здивувало ще більше, бо дівчина відповіла так:

– А, Ви про цю хвойду! Вона втекти від нас хотіла, але ж старі гріхи не пускають...

Потім був шурхіт в трубці й зв’язок обірвався. Дівчині здається натякнули, що вона бовкнула зайвого і це напружувало ще більше.

– Богдане, здається Вероніка в біді, – сіла я на стілець і страшенно розхвилювалась.

– Маленька моя, тобі не можна думати про погане. Мірчик хоче смакувати маминим молочком. Я знайду її. Ти поки підкріпись, бо скоро примчить моя шалена теща. А я поїду до офісу й спробую все з’ясувати. Що конкретно вони тобі сказали? – запрацювали в голові мого емігранта складні, роками відпрацьовані, думки.

– Що Ніка хотіла від них піти, та її старі гріхи не відпускають…

– Золотко, абсолютно прогнозована ситуація, як для такого бізнесу. Не бійся, розберемось. Я також не в пісочниці провів ці роки. Давай трішки поїси та відпочинеш, – наче особистий лікар нагадував Богдан про мій непохитний графік.

– А ти? Чому ти зі мною тепер не хочеш вдень лягати? – надула я губенята.

– Тому, що я не витримаю й зроблю з тобою щось не так. Це буде неправильно, адже я можу почекати, заради НАС. Мені тебе цілий вік кохати. І взагалі згадай: я вмію чекати...

Це він мені нагадав той вечір, коли після вистави намагався опинитися зі мною в ліжку. А я відмовилася й послала. Сказала: «Пообіцяй забути!» Тільки впертий Шеремет не послухався та став найріднішою людиною на землі, а ще блаженним і вірним Коханням.