Раді Вас бачити!

А в передмісті Нью-Йорка, в будинку Шереметів, точилися свої баталії.

– Де вона? – волав Богдан, увірвавшись до батьківської вітальні. Наразі він був мало схожий на красеня з глянцевої обкладинки. Скоріше нагадував дикого звіра: – Ще раз запитую вас: куди попхалася та чорнозада шльондра?

Від несподіванки мама навіть кришку з каструлі впустила:

– Бодю, синку, ти чого?

– Орисю, а це наш син своїх бабів перебирає. Ти до серця не бери!

– Тату, ще одне слово і я не подивлюся, що ти мій батько... – продовжував божеволіти від гніву молодий Шеремет.

– Мирославку, а що взагалі відбувається? – підіймаючи кришку, намагалася розібратися в дивній поведінці сина добра жінка.

– Тато у нас занадто вихований, я сам розповім. Мені скоро стукне сорок років, а він все ще радить: з ким мені спити. От навіщо ви дали тупій наркоманці контакт моєї коханої? Та підла тварюка скинула моєму янголу наші спільні фото та ще й підписала щось про «любов»... Як тепер чистому створінню пояснити, що я не вуличний самець? Дівчинка мені не повірить. А без Неї мені гаплик!

– Без котрої? – далі приколювався батько та не дуже боявся погроз сина.

– Тату, просто скажи, куди та дикунка попхалася? Мені необхідно врозумити її, – згорав від люті Шеремет-молодший.

– Бодю, ну вибач! Біс попутав. Вона приїхала сюди така смиренна, тебе вихваляла, казала що змінилася. А потім попрохала контакт київського офісу аби твою наречену привітати... Не знаю чому та я повірив їй, – виправдовувався батько.

– Але ж я тут! Чому вона в мене не запитала? – не вгавав Богдан.

– Та тому, що ти не дав би, – спокійно сказала мама й додала: – Не шукай її синку. Мабуть, знову в Мексику до своїх дружків повіялась. Ти краще лети до Києва, там зараз тобі треба бути, повір мені.

Богдан раптом нахилився й поцілував матері руки.

– Мамо, помолись за мене. Ні, за НАС! Я без Неї, справді жити не можу. Хотів познайомити вас, обручку купив, безпліддя скасував. Сто років з нею мріяв прожити, з онуками й дітьми. А ця погань одним натиском пальця всі мрії перекреслила. Моя крихітка не простить. Вона одночасно свята й невблаганна та вірить у вселенську чистоту.

– А тут, синку, ти неправий! – заперечила пані Орися. – У що вірити, то її справа. Але якщо кохає - обов’язково простить. Тільки ж не треба чіплятися до дівчинки, мов реп'ях восени. Почекай, нехай заспокоїться, а потім м’якенько як я навчала, повинись.

Богдан тяжко зітхнув:

– Тобі добре казати: «м’якенько». А я навіть летіти боюся туди...

– Що така страшна? – не вгавав з жартами батько, бо настільки розгубленим і знищеним зроду не бачив сина.

– Тату! Прошу, не танцюй на моїй могилі. Повторюю: без Неї мені не потрібен цей світ.

– Все, не буду. Але й ховати себе заздалегідь не варто. Щось мені підказує, що керуючись такими шаленими почуттями, ви обов'язково будете разом. Бодю, ходи відпочинь та дійсно в дорогу збирайся. Справа не варта чекання! – впевнено порадив досвідчений чоловік.

Боявся чи ні, але квиток на Київ Шеремет замовив та через пару днів його літак приземлився в Борисполі. Богдан приїхав до квартири на Лумумби та продовжував втрачати розум, поглядаючи на зачароване ліжко й пригадував кожну божевільну мить. Спати до нього не лягав й облаштувався на дивані у вітальні.

А я ходила до офісу компанії Inwey в образі «залізної людини». Моя щира посмішка зникла разом з доречними жартами й співробітники пояснювали це розлукою двох закоханих сердець.

Та ось настав ранок нашої зустрічі. Погода була похмура й холодна, вже кілька разів зривався сніг. Я приходила до офісу спозарання, адже тут повсюди метушилися люди. Це хоч якось допомагало, бо у своїх чотирьох стінах на Прорізній мені здавалося, що я просто помру й про це ніхто не згадає.

– Доброго ранку, Злато! – тихо привітався зі мною Шеремет та без відповіді пішов до себе. Він також нагадував сірий камінь.

Я не витримала, закрила лице руками й застогнала від болю. Понад усе на світі мені хотілося кинутися йому на шию та більше ніколи не випускати зі своїх обіймів. Серце болісно стислося. Але гордість - то наша кара, як часто любить говорити Вероніка. І боротися з тією карою просто неможливо.

– Злато, я не бачу останніх звітів за тиждень. Скинь мені, будь ласка, – почула я з перемовника й миттю виконала наказ боса.

Знову прикрила очі й розуміла, що з кожним Його словом життя покидає мене. Якби наразі в мене запитали: чи хочу я прожити сто років радісною й здоровою, але без Нього, або доторкнутись до свого блаженства й померти вмить. Я звісно обрала б друге! Та мене ніхто не питав і до вечора офіс працював у штатному режимі.

Богдан нікуди не їздив і не ходив. Здавалося, що наш бос тяжко занедужав або його на іншому континенті підмінили. Нас розділяла гіпсокартонна стіна та витівка підлої жінки, а здавалося, що цілий всесвіт, бо ми тупо не бажали перетнутися. І коли на вулиці зовсім смеркло й люди з приміщень пішли по домівках, Шеремет вийшов до мене:

– Може поговоримо?

– Навіщо? Хіба слова красномовніші за ті фото, – відрізала йому горда помічниця та Він продовжив:

– Дай мені можливість пояснити. Без тебе в моєму житті порожнеча і взагалі на життя це не схоже.

– Тоді наповни його ким захочеш, у тебе це добре виходить. А мене можеш звільнити, – порожнім поглядом застрягли мої очі у стіні.

– Твоя біда - то неймовірна впертість і невміння вислухати, – гірко підсумував він.

– А твоя біда - це зрадливість. Можна мені додому? – більше триматися я не могла.

– Так, іди, – кивнув Шеремет і пішов до себе.

Вдома я знову ридала. Тепер сусіди вже не підсилали Павлинку, дізнатись про моє горе. Бо горе, це коли з якогось приводу плачеш деякий час, а не постійно. Я не знала: скільки ще зможу так жити? Коли прилетіли ті фото, я злилась. А тепер, коли Він поруч, але чужий - це справжні тортури, які неможливо витримати.

Кілька разів мені телефонувала мама. Спочатку я мовчала про те, що відбувається, але ж вона в мене рентген через простір. Тому приховати не вийшло.

Дивно, та матуся страшенно зраділа моєму горю й сказала, що все це на краще й мені ще знайдеться інший принц. І чому рідні люди бувають такі жорстокі? Як вона не розуміє, що окрім Богдана Шеремета мені нікого не треба? З усього світу потрібен лише Він!

Раніше ми розмовляли з нею довго та щиро, а тепер сухо та коротко. І не тому, що я затаїла на маму злість. Мабуть, просто виросла!