Раді Вас бачити!

Богдан.

Вона п’є. Дивиться на мене так, ніби я ворог номер один. І чим зліший її погляд, тим сильніше мене до неї тягне.

Навіщо вона це робить? Навіщо труїть себе цим пойлом?

Погляд ковзає по ній. Вона стоїть у цій сексуальній сукні, спина відкрита — аж до попереку. До біса красиво, але коли бачу чоловічі погляди, що липнуть до неї, у мене в голові лише одне: зараз когось уб’ю.

— Відійди, ти мені заважаєш, — кидає вона й робить ще один ковток з келиха.

Господи, як же вона дивиться… насуплено, але очі блищать. Вона злиться, а я хочу просто притиснути її до себе й зім’яти її губи своїми.

Тягнуся — забираю келих просто з її руки.

— Тобі досить.

Її очі спалахують ще яскравіше.

— Це ти так вирішив? — шипить.

— Так, — відповідаю коротко.

А всередині лють: вона хоч розуміє, в яке лайно могла вляпатися, якби я сюди не приїхав?!

Юля кидається в мене словами:

— Сьогодні я вирішую, коли досить. Вали звідси, — махає рукою в повітрі. — Не мозоль мені очі.

Усміхаюся. Звісно, дівчинко.

Вона й гадки не має, як я мріяв обійняти її знову. Як ненавидів себе за те, що відпустив. Як сходив з розуму, коли уявляв, що вона десь із кимось іншим.

Так, я псих. І я це прекрасно знаю.

Роблю крок уперед. І перш ніж вона встигає зреагувати — підхоплюю її.

— Ей! Відчепись! Я тобі не мішок із картоплею! — кричить, коли я перекидаю її через плече.

Та хоч до ранку кричи, якщо так безпечніше.

— Додому, — коротко кажу.

Її запах б’є в голову — витягаючи з пам’яті все. Це волосся, руки, шкіра, її голос — усе, що я намагався забути, знову тут.

— Постав мене, сказала! — уже шипить від злості. — Ти не маєш права мене торкатися!

Крок збивається. 

Можливо, і не маю. Але й дивитися, як вона руйнує себе в мене на очах, я теж не можу. І якщо заради цього доведеться бути мудаком — нехай так.

******

Юля.

Цей ідіот уперто тягне мене через зал, а в мене всередині все кипить.

— Заспокойся, — бурмоче він, стискаючи сильніше.

Заспокойся? ЗАСПОКОЙСЯ?! Я ледь не задихнулася від обурення. От козел!

— Постав мене негайно, Богдане! І взагалі, що ти тут забув?!

Але він мовчить. І це бісить ще більше.

Ставить. Хоч ми вже на парковці, зате я знову на своїх ногах. От тільки дурне серце шалено гупає, відчуваючи його поруч.

Він дивиться на мене… оцінює. І від цього погляду по шкірі біжать мурашки, але я демонстративно піднімаю підборіддя.

— Чого витріщився?

— Мила сукня.

Що? Мила сукня? Це все, що він зміг видушити з себе?!

— Ага… — бурчу й різко розвертаюся, щоб піти.

Але, звісно ж, він хапає мене за руку. Сильна хватка, майже боляче. Я смикаюся.

— Відпусти.

— Додому їдемо.

Та невже? Серйозно? Додому?

Він зовсім охрінів.

— Ой ні, не вгадав. Я йду назад. А ти вали куди подалі.

Цей псих сміється. Сміється! З мене!

— Серйозно? — питає. — Думаєш, повернешся в клуб?

— Так. А хто мені заборонить? Що хочу, те й роблю.

— Ні, — жорстко відповідає. — Ти їдеш додому.

От тут у мене реально зносить дах. Я примружуюся.

— Ні, Богдане, я залишаюся. Ти хто такий, щоб командувати? Іди, куди йшов. Чого причепився?

— Я ще не причепився, Юле.

Посміхається. Спокійно. Нахабно.

Козлина. Я аж спотикаюся біля бордюру від злості.

— Забирайся! У тебе немає права до мене торкатися. У тебе немає права вказувати, що мені робити. Ти мені ніхто, — вже кричу, і голос тремтить. — Ти мене виставив за двері, пам’ятаєш таке?! Тож тепер зникни з мого життя! — чітко розділяю слова.

Його очі темнішають, кулаки стиснуті так, ніби зараз вдарить.

Неприємно? Прекрасно! Так тобі й треба, Богдане!

— Юля, — попереджувально каже, але я навіть не реагую.

Розвертаюся і йду до клубу, гордо, хоч ноги й тремтять. Мені байдуже, що він там собі надумав. Нехай захлинеться у своїй злості.

Але далеко не пішла. Він хапає мене за талію і різко притискає спиною до себе. Я ледь не скрикнула.

Його груди в мене за спиною, подих біля вуха — і я відчуваю кожен його рух.

— Ти зараз дограєшся. Дуже не раджу мене злити, — низько шепоче.

Чорт! У мене серце провалюється в живіт. 

Я роблю вигляд, що спокійна, але всередині… адреналін зашкалює.

— А то що? Знову поцілуєш і виженеш? — трохи повернувши голову, шепочу.

— Побачиш, — його голос гарячий, просто в саме вухо.

Та якого біса він це робить?!

Розвертаюся до нього, тицяю пальцем у груди, ніби він — просто предмет.

— Якого хрена ти тут витворяєш?! Ти пам’ять загубив? — рявкаю. — Крапка. Пам’ятаєш?! Тож будь хорошим хлопчиком — забирайся з моїх очей.

Сказала — і аж самій легше стало. Але все одно — у горлі клубок, очі пече, та я не дам сльозам вийти. Він цього не заслуговує.

Розвертаюся й іду в бік клубу. Точно — подзвоню Руслану. Нехай побачить, що я його забула.

— Стій, — його голос за спиною.

— І не подумаю. Я все тобі сказала.

— А я — ні.

— Мені не цікаво.

— Я все одно тебе не відпущу, — зло гарчить. — Ти поїдеш зі мною.

— Ні, — видихаю, намагаючись звучати спокійно.

— Так! — вибухає він.

Я не встигаю зробити й кроку, як він знову підхоплює мене й закидає на плече. 

Все, у мене злість через край.

— Пусти мене, ідіоте! — лупцюю долонями по спині. — Як ти мене бісиш! Що ти взагалі тут робиш?!

— Це ти якого хрена поперлася в клуб? Ще й у такій сукні!

— Нормальна сукня!

— Ні, не нормальна! У тебе спина гола до самої дупи — це не нормально!

— Мені байдуже до твоєї думки! Постав мене!

Він ставить мене перед якоюсь машиною. Холодний метал позаду, його постать — переді мною.

— Стій, — упирається рукою в машину, перегороджуючи шлях. — Ключі дістану. І додому.

Я втомилася. Втомилася сперечатися, втомилася злитися, втомилася смикатися, коли всередині все болить. Куртка залишилася десь на стільці, по шкірі біжать мурашки від холоду. А в очах уже ці кляті «літачки»…

Нехай буде, як він хоче. У мене більше немає сил сперечатися.

— Добре, — шепочу, і голос зрадницьки зривається.

— Добре, — повторює за мною.

Відчиняє дверцята.

— Сідай.

Сідаю мовчки. У машині пахне ним. Цей запах уже дістав… Усюди пахне ним. Ну скільки можна? Але приємно, занадто приємно. Навіть збуджує.

Мда. Чудово, Юлю. Схоже, коктейль вдарив так, що тепер у тебе в голові самі непристойні думки. Дуже вчасно.

— Пристебни ремінь безпеки, — дивиться на мене.

— Навіщо? Я тобі довіряю, — щиро відповідаю, зазираючи йому в очі.

Він усміхається. І від цього в грудях щось  клацає.

— Правила такі.

Не одразу вийшло влучити в замок — з кількох спроб пристебнулася.

А в голові вже мчить:

Їздить після аварії?! На якій відмовили гальма? На цій? Чи на попередній? У нього ж була інша машина. 

Ой, скільки думок…

— Чого ти так на мене дивишся?

Я що, справді на нього витріщаюся? Ох, блін.

Може, спитати? Чи мовчати? Ні, хочу знати.

— Це твоя машина?

Він напружився. Ага, влучила в точку.

— Моя.

— А на якій відмовили гальма?

Він ще більше напружився. Бачу, як пальці на кермі стиснулися.

— Я б тебе не посадив, якби не був упевнений, що з машиною все добре.

— Я не про це, — не зводжу з нього очей.

На скроні — шрам, на вилиці теж. На руці — від середнього пальця й до зап’ястка багряний слід. Серце ніби в лещата затиснули.

— То була машина друга, — неохоче відповідає.

— Чи подруги? — виривається раніше, ніж встигаю подумати.

Боже… Що я щойно сказала?!

Сама в шоці. Закрий рот, Юлю, будь ласка! Але поїзд пішов. Слова вже зависли в повітрі.

Він повертає голову, дивиться на мене з таким виразом, ніби зараз скаже: «Ти взагалі нормальна?»

А в мене всередині все трясеться. У мене… ревнощі. Чисті, кляті ревнощі. Хоча жодного права на них немає.

Ну й що, якщо він когось катав у тій машині? Тобі яке діло? Він же тобі ніхто. Ніхто, Юлю. Повторюй це собі, поки не дійде.

Я роблю вигляд, що втупилася у вікно. Щоки палають, коктейль шумить у крові.

Навіщо я це спитала? Щоб показати, що мені не байдуже?

Чудово, Юлю. Просто ідеально. Тепер він знає, що ти ревнуєш. Браво.

— Тобі про аварію мама сказала? — кидає він після паузи. І, ясно, навмисно переводить розмову в інший бік.

— Чому мені не сказали раніше? — голос зривається, всередині все кипить.

Він мовчить.

— Чого мовчиш? — чіпляюся до нього.

Знову мовчить.

— Це нечесно. Я мала знати, — слова вилітають ображено, майже зі схлипом. — А якби ти… з тобою щось сталося…

І ось уже сльози котяться по щоках.

— Ти постійно робиш мені боляче. Як же ти мені набрид… — перевожу подих. — Чому мені не сказали? — сльози вже капають на коліна.

Він здивовано повертає голову, кидає на мене погляд, потім бере ліворуч і паркується.

— Усе ж добре. Я живий. Іди сюди, — тягне мене до себе.

Я одразу притискаюся до нього. Вдихаю його запах. Відчуваю тепло. 

Як же добре в його обіймах… Занадто добре.

Бурмочу в його груди, намагаючись сховати те, як насправді тремтить усе всередині:

— Ти егоїст, Богдане. Відпусти мене.

Він лише гладить мене по волоссю. Його дотики такі спокійні, впевнені… ніби все гаразд. Я мимоволі розслабляюся, а потім відчуваю його поцілунок у маківку.

Що це взагалі? Навіщо він так робить?

Підіймаю голову — він дивиться просто в очі. І в наступну мить нахиляється й цілує в губи. 

Ніжно, обережно. Ніби перевіряє — чи дозволю я.

По тілу розливається жар, серце б’ється так, ніби вискочить із грудей. Його губи рухаються м’яко, повільно, з якоюсь лячною обережністю, ніби він просить пробачення за всі мої сльози. 

Я завмираю, дихання збивається.

Він торкається моєї щоки долонею, пальці ледь стискаються — ніби й сам не вірить, що робить це. Поцілунок майже невагомий, але всередині в мене пожежа.

Руки тремтять, та я все ж кладу долоню йому на потилицю, а другу — на груди. І одразу відчуваю, як шалено калатає його серце. 

Він нервує. Сильно.

— Не роби мені боляче, — видихаю в його губи. — Я не хочу. Просто зникни з мого життя… це в тебе добре виходить.

Він поправляє мені волосся — знову відводить за спину.

— Не зроблю. Обіцяю, — шепоче.

Дивлюся в його очі. Дуже хочеться повірити. Але я не вірю. Він завжди бреше.

— Я тобі не вірю. Ти постійно робиш мені боляче.

— Цього разу — чесно, не зроблю, — його подих пестить мої губи.

— Я тобі не вірю, — шепочу й тут же усміхаюся. — Ммм… ти так пахнеш… — мимоволі нахиляюся ближче.

Він усміхається краєм губ.

— Їдемо додому, п’янючко.

Алкоголь робить своє, і в мене «все йде, як по маслу».

Мої губи торкаються його шиї. Богдан видихає. Його долоня — гаряча, владна — лягає мені на спину, ковзаючи по оголеній шкірі. Від цього тілом проходить тремтіння.

Я проводжу язиком по його шкірі й ледь торкаюся зубами — злегка прикушую. Чую, як у нього збивається подих, як напружується кожен м’яз.

— Юля… — звучить низько, з хрипотою, майже загрозливо. — Не випробовуй.

— Чому? — шепочу йому в шию. — Тобі ж подобаються саме такі?!

Богдан різко втягує повітря, пальці на моїй талії стискаються так, що я тихо ойкаю. Його дихання стає уривчастим, гарячим. Шепоче мені у волосся:

— Помиляєшся… Але ти все одно не повіриш, якщо скажу правду.

Я відсторонююся рівно настільки, щоб бачити його обличчя. Очі — темні, як штормове небо. І від цього всередині все живе своїм життям.

— Поїхали додому. Я не хочу, щоб усе вийшло з-під контролю, — його голос зривається, і він різко відвертається. Руки кладе на кермо, стискаючи його так, що кісточки біліють.

Я закушую губу. Образливо… мене знову відсувають убік.

Відвертаюся до вікна. Машина плавно рушає, вливаючись у потік.

Кондиціонер остуджує розпаленілу шкіру, і мені вже хочеться не його поцілунків, а самій собі врізати потиличник.

Ти чого до нього полізла, дурепо? Секс по п’яні надумала влаштувати? От ганьба. Подякуй йому, а не губи дуй, алкоголічко.

Боковим зором бачу, як його пальці досі стиснуті на кермі. Вилиці напружені, щелепа зведена. Він ніби бореться сам із собою.

Та ну тебе, Богдане. Не герой ти, а мучитель.

Ліхтарі миготять, залишаючи світлі смуги на склі. Все пливе перед очима, і я потроху занурююся в сонний стан.

— Приїхали, — тихо каже.

Я озираюся. Ми й справді біля мого дому.

Поспіхом відстібаю ремінь. Сон не відпускає.

— Дякую, що підвіз, — намагаюся звучати спокійно, але голос сонний і м’який. — Але ти зіпсував мені веселощі.

Богдан мовчить.

Я відчиняю дверцята й озираюся в пошуках куртки — а її немає. Мій телефон у ній, і все це — десь у клубі.

— Дай подзвонити. Куртку забула, а там телефон, — бурмочу, обертаючись, але в очі не дивлюся.

— Не хвилюйся, Кир забрав. Завтра тобі привезу.

— А ти звідки знаєш? Ти ж не дзвонив йому! — дивуюся.

— Він СМС надіслав, коли ми на парковці були.

— Ааа… Схоже, Кирило за кавою зайшов… Обіцяною. Так? Я забула в нього це спитати.

— Якою кавою? — голос Богдана одразу змінюється, звучить жорсткіше. — Я щось не зрозумів. Поясни!

Я хитро усміхаюся, спеціально граючись із вогнем:

— Не скажу тобі. Солодких снів, я пішла додому.

Він різко смикається в мій бік, але я вислизаю з машини швидше, ніж він встигає доторкнутися.

— Юля… — сердито кидає навздогін.

А я — задоволена, з єхидною усмішкою — швидко йду до дому. І коли чую, як грюкають дверцята його машини, зриваюся на біг.

Ворота гупають — і я видихаю. Але майже одразу чую, як його машина зривається з місця.

— Злись… — задоволено шепочу.